Українська література » » ТАРС уповноважений заявити… - Юліан Семенов

ТАРС уповноважений заявити… - Юліан Семенов

---
Читаємо онлайн ТАРС уповноважений заявити… - Юліан Семенов
він популярний у нас.

— Погано. Словник Бархударова трактує слово «озадачить» як «поставить в тупик». А я не хочу, щоб чекіст розмовляв поганою російською мовою.

— Невже «поставить в тупик»? — здивувався Ухов. — Хай йому чорт, спасибі, це треба перелопатити.

— Перелопатити, — повторив, усміхнувшись, Константинов. — Підемо далі. Головне зауваження: в сценарії багато брехні. Причому в автора найкращі наміри, він намагається зробити емоційнішими образи чекістів. І знову з'являється дружина, яка жде чоловіка ночами, і знову молодий капітан закохується в співачку з ресторану, що зв'язана з фарцовщиками, і знову генерал знає все заздалегідь про противника… Правду треба писати, а коли автор її не знає, то варто посидіти з нами, порозмовляти, ми з радістю допоможемо. Та ось іще: у вас шпигунів пачками ловлять, а це неправда. Шпигун — рідкість у наші дні; серйозний шпигун — це найскладніша зовнішньополітична акція противника. Завербувати радянську людину в наші дні — завдання неймовірно складне; сама суть нашого суспільства суперечить цьому. Людина, яка добровільно чи навіть під натиском відмовилася б від того, що йому дає наше життя, — це аномалія.

Ухов ламав руки, клявся, ніби міняти в сценарії будь-що заборонено, річ, мовляв, уже відлита, конструкцію порушувати неможливо.

— А я ж ні на чому й не наполягаю, — озвався Константинов. — Я кажу вам те, що повинен сказати. А ваше право ві мною не погодитись і запросити іншого консультанта.

(У світі кіно режисери поділяються на дві категорії: «стоїки», котрі відкидають будь-яку поправку, навіть свого колеги, і «стратеги», котрі безстрашно руйнують конструкцію, якщо вбачають у доводах товаришів розумні міркування. Ухов хоч і був «стратегом», але лякав усіх «стоїцизмом». Попервах, поки ще не підписували наказу про запуск фільму у виробництво, він був ладен на все і вдячно приймав будь-які слушні зауваження. Та як тільки увіминули лічильник і гроші на фільм відпустили, з'являвся новий Ухов, диктатор і трибун, він відкидав кожне слово критики; на всі зауваження відповідав: «А я так бачу». І ти тут хоч лопни.)

Коли Константинов сказав, що вони можуть запросити іншого консультанта, Ухов притих, почав говорити про ранимість художника, виголосив промову, прославляючи в ній чекістів, і зрештою зауваження Константинова прийняв.

Перший ролик був видовий: актор ішов берегом річки, потім біг; шугнув з берега — гарно, ластівкою, і Константинов раптом виразно відчув смак річкової води, теплої, лагідної.

— Хочу подивитись, як він рухається, — пояснив Ухов, — це дуже важливо — пластика актора.

«Спробуй тепер віднови, як рухався Дубов, — машинально подумав Константинов. — Уникав камери. Чому? Проінструктували? Але ж це нерозумно: людина, яка завжди відчуває страх, боїться чогось — уже відхилення від норми, і ми зразу ж включимо це відхилення до «суми ознак».

— А тепер подивіться уважно, ми взяли на головну позитивну роль Броневого, доведеться повоювати на худраді, — шепнув Ухов.

— Чому? — здивувався Константинов.

— Стереотип мислення: бояться, що в ньому прогляне Мюллер.

— Яка дурниця! Актор — лицедій, чим більшим хистом перевтілення він володіє, тим вищий його талант.

— От коли б ви були членом художньої ради, — сказав режисер Євгеній Карлов, — нам тоді легше жилося б.

Броневой був чудовий, достовірний, але щось заважало йому, щось сковувало його. Константинов збагнув: акторові не подобаються слова. Справді, є три виміри: спочатку сценарій, потім режисерська розробка, а вже третя іпостась кіно — це коли з'являється Його Величність Актор. Броневой говорив текст, що йому не подобався, ніби якийсь невидимий фільтр заважав йому; там, де в сценарії був знак оклику, він переходив на шепіт, а серйозне запитання ставив з усмішкою, одним словом, намагався допомогти сценаристові, та не дуже це в нього виходило; першооснова кінематографа — діалог: коли є хороші репліки, що розкривають провідну думку, — вийде фільм, а коли нема — нічого не допоможе, ніякі режисерські вигадки.

В іншому ролику актор пробувався на роль шпигуна. Константинову зразу ж не сподобалася його зацькованість; він з першого ж кадру грав страх і ненависть.

— Такого й ловити нецікаво, — кинув Константинов, — його за верству видно.

— А що ж, іти на героїзацію ворога? — здивувався Ухов. — Мені це зарубають.

— Хто? — спитала Ліда, поклавши свою руку на холодні чоловікові пальці. — Хто буде рубати?

— Боюся, що ваш чоловік — перший.

— Нісенітниця, — поморщився Константинов. — Якщо пригадуєте, я завжди звертав вашу увагу на те, що в сценарії противник — прямолінійний і дурний. А він хитрий і талановитий, саме талановитий.

— Можна послатися на вас, коли я говоритиму на худраді?

— Навіщо? Я сам готовий усе це сказати. Прикро не так за глядача — за талановитого актора прикро. Принизливо, коли людину змушують говорити брехню, видаючи її за правду.

Решту сцен Константинов дивився мовчки, він відчував, як його з обох боків розглядали: Ухов — напружено, очікувально, Ліда — лагідно, журливо.

За мить до того, як увімкнули світло, Ліда забрала руку з його долоні й трохи відсунулась.

Ухов закурив, потер руки і з удаваною веселістю мовив:

— Ну а тепер кажіть усе відверто.

— Ви справді хочете відверто? — спитав Константинов.

Карлов усміхнувся:

— До кінця — не треба, залиште шанс режисерові, Костянтине Івановичу.

— Мені не дуже все це сподобалось, — вів далі Константинов. — Не гнівайтесь, будь ласка.

— У вас є улюблене слово, Костянтине Івановичу, — «мотивування». Ваше мотивування?

— Розумієте, слабенько все це. Немає думки. А робота чекіста — це насамперед — думка. А думці невластивий штамп. Ось у чому заковика. Мій шеф, генерал Федоров, в час війни очолював відділ, який виманював німецьких шпигунів. Він мені розповів дивовижний епізод: перевербований агент відправив у абвер, Канарісу, нашу телеграму, просив прислати йому помічників, зброю, другу радіостанцію. Це якраз аналогічно тій історії, яку чудово написав Богомолов у «Серпні сорок четвертого». Самі розумієте, поразки просто-таки не могло бути, потрібна була тільки перемога. А перевербований агент, відправивши нашу телеграму, взяв та й помер від розриву серця. А від служби Канаріса зразу ж надійшла шифровка, просять уточнити деталі. А кожен агент має свій радіопочерк, обманути противника тут важко, майже неможливо. Як же бути? Послали відповідь: «Передачу веду лівою рукою, під час бомбування мені поранило праву руку». Звідти негайно запитують: «Як здоров'я Ігоря?» А це сигнал тривоги, агент нам усе розповів. Відповідаємо заспокійливо: «Ігор поїхав з лазарета в Харків до тітки Люди». Але й це не влаштувало Канаріса. Вони надіслали шифровку іншому своєму агентові, наказали перейти лінію фронту, зустрівшись попередньо з тим, який помер, упевнитися в тому, чи справді поранило в руку. Що робити? Як повестися?

— Не знаю, — відповів Ухов.

— Подумайте. Не поспішайте. До речі, агент, якого

Відгуки про книгу ТАРС уповноважений заявити… - Юліан Семенов (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: