Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

— У цьому плаванні у нас на борту представники судновласника. Їхні каюти на шлюпковій палубі. Вхід туди категорично заборонено. Якщо тільки вас не попросять обслуговувати їх за столом. І ні в якому іншому разі. Ніякого прибирання, ніяких дрібних доручень.

Ми спускаємося нижче. На прогулянковій палубі містяться пральня, сушильня, комора для білизни. На верхній палубі, де моя каюта, розташовані житлові приміщення, робочі приміщення старшого механіка й електрика, кают-компанія, камбуз. На другій палубі холодильник і морозильник для продуктів, комори, дві майстерні, вуглекислотна. Усе це розташоване в надбудові і під нею, далеко попереду міститься машинне відділення, паливні танки, коридори і трюм.

Я йду за ним на верхню палубу. Коридором повз свою каюту. В кормовій частині по правому борту міститься кают-компанія. Він штовхає двері, і ми заходимо.

Без поспіху я оглядаю приміщення, в якому налічую одинадцять чоловік: п’ятеро данців, шестеро азіатів. Троє чоловіків схожі на маленьких хлопчиків.

— Смілла Ясперсен, нова стюардеса.

Так було завжди. Я одна стою в дверях, переді мною сидять решта. Це може бути школа, це може бути університет, це може бути будь-яке інше збіговище людей. Зовсім не обов’язково, що вони настроєні проти мене, можливо, їм до мене цілком байдуже, але майже завжди виникає відчуття, що їм не дуже хочеться зайвого клопоту.

— Верлен, наш боцман. Хансен і Моріс. Вони троє відповідають за роботи на палубі. Марія і Фернанда, суднові помічники.

Це дві жінки.

У дверях камбуза стоїть великий, огрядний чоловік з рудуватою бородою, у білому костюмі кухаря.

— Урс. Наш кок.

У кожному відчувається покора і дисципліна. За винятком Яккельсена. Він, із сигаретою в зубах, прихилився до стіни під табличкою «Курити заборонено». Одне його око прикрите від диму, тоді як другим оком він задумливо роздивляється мене.

— Це Бернард Яккельсен, — каже штурман. Він на мить замовкає. — Він теж працює на палубі.

Яккельсен не звертає на нього ніякрї уваги.

— Ясперсен мусить підтримувати чистоту в каютах, — каже він. — Вона матиме що робити, вигрібаючи за одинадцятьма членами екіпажу й чотирма офіцерами. У мене, наприклад, просто манія пускати все на підлогу.

Через те що гумові чоботи мені великі, шкарпетки з мене сповзли. Не можна гідно існувати в шкарпетках, що сповзли. Якщо ти до того ж утомився і тобі страшно. А вони сміються. І це зовсім не добрий сміх. Але від худої фігурки Яккельсена йде перевага, якій усі підкоряються.

Я втрачаю самовладання. Схопивши його за нижню губу, міцно стискаю її. Вона відкопилюється. Коли він хапається за кисть моєї руки, я, взявши лівою рукою його мізинець, відгинаю назад верхню фалангу. 3 вереском, схожим на жіночий, він падає навколішки. Я натискаю сильніше.

— Знаєш, як я прибиратиму в твоїй каюті, — кажу я. — Я відчиню ілюмінатор. А потім уявлю собі, що переді мною велика шафа. І все туди запхну. А потім змию солоною водою.

Потім я відпускаю його і відступаю вбік. Але він і не намагається схопити мене. Він повільно встає і підходить до вставленої в рамку фотографії «Кроноса» на тлі столоподібного антарктичного айсберга. Він розпачливо дивиться на своє віддзеркалення в склі.

— Синяк, чорт забирай! З’явився синяк.

Ніхто, крім нас, не ворухнувся.

Випроставшись, я оглядаю їх усіх. У Гренландії не заведено говорити «вибачте». Данською це слово я так і не вивчила.

У своїй каюті я присуваю стіл до самих дверей і щільно засовую гренландський словник Буґґе під ручку. Потім я лягаю спати. Я твердо сподіваюся, що сьогодні вночі собака дасть мені спокій.

2

Пів на сьому, але вони вже поснідали, і в кают-компанії нікого немає, крім Верлена. Я випиваю склянку соку і йду за ним до складу робочого одягу. Він оглядає мене байдужим поглядом і видає мені стосик речей.

Чи то річ у робочому одязі, чи то в ситуації, чи то в кольорі його шкіри. Але на мить я відчуваю потребу в контакті.

— Яка у тебе рідна мова?

— У вас, — поправляє він м’яко, — яка у вас рідна мова?

У його данській відчувається слабке підвищення тону на кожному слові, як у фюнському діалекті.

Ми дивимося одне одному в очі. В одній з нагрудних кишень у нього лежить поліетиленовий пакетик з вареним рисом. З нього він дістає грудочку, кладе в рот, повільно й ретельно пережовує, ковтає і тре долоні одну об одну.

— Боцман, — додає він. Потім він повертається і йде. Немає нічого гротескнішого на світі, ніж холодна європейська ввічливість у вихідцях з країн третього або четвертого світу.

У своїй каюті я переодягаюся в робочий одяг. Він дав мені підходящий розмір. Якщо робочий одяг взагалі може бути підходящого розміру. Я надягаю пояс поверх халата. Тепер я більше не схожа на поштовий мішок-. Тепер я схожа на пісковий годинник заввишки один метр шістдесят сантиметрів. Я пов’язую шовкову хустку на голову. Мені треба робити прибирання, і я не хочу, щоб пилом припало гарне коротеньке волосся, що почало покривати мою плішину. Я йду по пилосос. Ставлю його в коридорі і спокійно прямую до кают-компанії. Але не для того, щоб продовжити сніданок. Я не могла з’їсти ані шматочка. За ніч море крізь ілюмінатор просоталося до мого шлунка, з’єдналося з присмаком дизельного палива, з усвідомленням того, що я перебуваю у відкритому морі, і огорнуло мене зсередини теплуватою нудотою. Є люди, які стверджують, що можна здолати морську хворобу, вийшовши на палубу на свіже повітря. Можливо, це і подіє, якщо судно стоїть біля причалу або йде по каналу Фальстербо і можна вийти й подивитися на тверду землю, яка незабаром опиниться у тебе під ногами. Коли вранці, постукавши в мої двері, мене будить Сонне, щоб дати ключа, і я одягаюся і в пуховику й лижній шапочці виходжу на палубу, де, дивлячись у непроглядну зимову пітьму, усвідомлюю, що тепер мені вже нікуди діватися, бо я у відкритому морі і зворотного шляху у мене немає, — ось тут мені стає по-справжньому погано.

Два столи в кают-компанії прибрано і витерто. Я стаю біля дверей, що ведуть у камбуз.

Урс збиває кипляче молоко в каструлі. Я прикидаю, що він має важити кілограмів сто п’ятнадцять. Але він міцний. Узимку всі данці стають блідими. Його обличчя, мабуть, навіть зеленувате. Від жари камбуза воно ще вкрите потом.

— Чудовий сніданок.

Я його і не пробувала. Але з чогось же треба почати розмову.

Він усміхається мені і, стенувши плечима, збиває молоко далі.

— I