Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

У нього розчарований вигляд.

— На той час тобі стукне дев’яносто. І це буде зовсім нецікаво.

Він підморгує мені і виходить.

— Я знаю море. Тримайся ближче до мене, Ясперсен.

Потім він зачиняє двері.

Я розпаковую речі. Душ розташований у коридорчику. Вода в крані гаряча, як окріп. Я довго стою під душем. Потім намазую себе мигдалевим кремом і надягаю тренувальний костюм. Замикаю двері і лягаю під ковдру. Світ може сам дістатися до мене, якщо я йому дуже знадоблюся. Я заплющую очі й опускаюся. Через Ворота. На столі повільно проступає Ааюмаак. Уві сні я усвідомлюю, що це сон. Можна дожити до такого віку і такого періоду в своєму житті, коли навіть у жахіттях починає з’являтися щось заспокійливе і звичне. Щось подібне до цього й відбувається зі мною.

Потім звук двигуна посилюється, і підіймають якір. Потім ми пливемо. Потім Яккельсен відчиняє мої двері.

Я знаю, що замкнула їх. У нього, мабуть, є ключ. Таку дрібницю варто запам’ятати.

— Твоя форма, — каже він із-за дверей. — Ми ходимо у формі.

У шафі лежать дуже великі для мене сині брюки, дуже великі сині футболки, дуже великий і безформний, немов мішок для борошна, синій робочий халат, синій вовняний светр. Унизу стоять короткі гумові чоботи, до яких мені ще рости й рости, розмірів п’ять-шість, щоб вони стали мені якраз.

Яккельсен чекає у коридорі. Він кидає на мене критичний погляд поверх своєї сигарети, але нічого не говорить. Пальці його барабанять по перегородці, в ньому з’явився якийсь новий неспокій. Він крокує попереду мене.

У кінці коридору він повертає ліворуч, до трапа, що веде нагору. Але я виходжу праворуч, на палубу, і він змушений іти слідом.

Я зупиняюся біля борту. Повітря насичене крижаною вологою, вітер сильний, поривчастий. Попереду праворуч видно світло.

— Хельсинґер-Хельсинборґ. Найбільш напружений фарватер у світі. Маленькі пасажирські пороми, залізничні пороми, величезна гавань прогулянкових яхт, контейнеровози. Кожні три хвилини проходить судно. Іншого такого місця немає. Мессінська протока, я бував там багато разів, це дурниця. Оце — оце справді протока. А за такої погоди, як зараз, на радарі завади — тут пливеш немов підводний човен у молочному супі.

Його пальці нервово барабанять по планширу, але очі пильно дивляться в ніч, і в них щось, що нагадує захоплення.

— Ми ходили тут, коли я був у морехідному училищі. На вітрильному судні. Сонце світить, по лівому борту Кронборґ. Дівчата в яхтовій гавані аж умирали, коли нас бачили.

Я йду попереду. Ми підіймаємося на три поверхи і виходимо на навігаційний місток. Праворуч від трапа за двома великими скляними вікнами міститься штурманська рубка. У приміщенні темно, але над розгорненими морськими картами тьмяно світяться кольорові лампочки. Ми заходимо до стернової рубки.

Світло тут погашене. Але під нами, освітлена єдиним палубним ліхтарем, видаючись на сімдесят п’ять метрів уперед, у ніч, лежить палуба «Кроноса». Дві шістдесятифутові щогли з важкими вантажними стрілами. Поряд з кожною щоглою чотири лебідки, біля трапа, що веде на коротку палубну надбудову, міститься відсік керування лебідками. На палубі між щоглами, під брезентом, прямокутний контур, де кілька маленьких синіх фігурок кріплять довгі поперечні каучукові стропи. Напевно, це МДБ, списаний з військово-морського флоту десантний бот. На носі — великий якірний пристрій і поділений на чотири частини люк трюму. Уздовж леєра через кожні тридцять футів білі прожектори на стійках. Окрім цього — пожежні гідранти, вогнегасники, рятувальне устаткування.

Більше нічого. Палуба доведена до зразкового ладу, і все готово до відплиття.

А тепер на ній вже й немає нікого. Поки я стояла, сині фігурки зникли. Світло гасне, палуби не видно. Далеко попереду, там, де форштевень врізається у хвилі, раптом виникають білі протуберанці бризок. Обабіч корабля, на диво близько, проступають вогні берегів. Під дощем жовте світло прожектора робить замок Кронборґ схожим на цілком сучасну в’язницю.

У темряві приміщення виразно видно два зелених, що поволі обертаються, промені на екрані радара. Червона матова цятка у великому водному компасі. У центрі біля вікна, поклавши руку на румпель, боком до нас стоїть людина. Це капітан Сиґмунд Лукас. За ним пряма, нерухома постать. Поряд зі мною, неспокійно похитуючись на носках, стоїть Яккельсен.

— Ви вільні.

Лукас говорить це тихо, не обертаючись. Постать, що стоїть за його спиною, зникає за дверима. Яккельсен іде за нею. На якусь мить його рухи перестають бути лінивими.

Очі поволі звикають до темряви, і ні з чого виникають прилади; деякі з них мені знайомі, деякі — ні, але всіх їх об’єднує те, що я завжди трималася від них подалі, адже вони мають стосунок до відкритого моря. А ще для мене вони символізують культуру, яка зводить неживу перешкоду між собою і прагненням визначити, де ти є.

Рідкокристалічний дисплей комп’ютера супутникової навігації, короткохвильовий радіоприймач, «Лоран-С» — система радіолокації, в якій я так і не змогла розібратися. Червоні цифри ехолота. Навігаційний гідролокатор. Кренометр. Секстант на штативі. Приладова дошка. Машинний телеграф. Обертові склоочисні пристрої. Радіопеленгатор. Автостерновий. Дві панелі з вольтметрами і контрольними лампочками. І над усім цим — насторожене, непроникне обличчя Лукаса.

З УКВ-приймача доноситься постійний тріск. Не дивлячись, він простягає руку і вимикає його. Стає тихо.

— Ви на борту, бо нам була потрібна покоївка. Стюардеса, як це тепер називається. І ні з якої іншої причини. Минулого разу ми розмовляли про прийом на роботу, і ні про що інше.

У хляпаючих чоботях і в надто великому светрі я почуваюся маленькою дівчинкою, яку беруть у шори. Він навіть не дивиться на мене.

— Нас не повідомили, куди ми прямуємо. Про це ми дізнаємося пізніше. До цього моменту ми просто йдемо на північ.

У ньому щось змінилося. Це його сигарета. Її немає. Можливо, він взагалі не курить у морі. Можливо, він іде в море, щоб звільнитися від влади гральних столів і сигарет.

— Штурман Сонне покаже вам судно і введе в курс ваших службових обов’язків. Вони полягають у повсякденному прибиранні. Ви також відповідатимете за прання білизни на судні. Окрім цього, ви іноді подаватимете їжу офіцерам.

Чому ж він усе-таки взяв мене з собою? Коли я доходжу до дверей, він окликає мене, голос його тихий і сповнений гіркоти:

— Ви чули, що я сказав? Так? Ви розумієте, що ми не знаємо, куди пливемо?

Сонне чекає на мене біля дверей. Молодий, правильний, коротко стрижений. Ми спускаємося на один ярус, на шлюпкову палубу. Він повертається до мене і, стишивши