Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

Ми знайшли їх у прохолоді довгої веранди. Наша поява здивувала діда та Ліз, проте, щоб вони не хвилювалися, я одразу пояснив, чому ми прийшли:

— Сьогодні ніхто не працює, — промовив дід. — Це день відпочинку.

— Щиро кажучи, так ми ліпше відпочинемо, аніж коли сидітимемо вдома, — відповів я йому.

Ми з братом узялися до роботи — добре знайомі суботні клопоти на подвір’ї. Зникнення сестри та її смерть змусили мене інакше подивитися на діда та його дружину. Я любив Ліз і раніше, проте зараз мої почуття зміцніли. Я зрозумів, як неправильно ставився до діда. Завжди оцінював його з погляду свого власного розуміння, для якого відкритою була лише дрібна дещиця його особистості. І хоча в діда були свої вади — вимогливий, гордовитий, можливо, дещо старомодний, — він завжди вважав, що його подарунки чимало важили і були безцінними. Однак єдине, що було відомо на всі сто: він обожнював свою родину.

Ми впоралися з роботою, сховали приладдя та пішли на веранду. Ліз сиділа за великим столом, на ньому стояли склянки. Нам запропонували пригоститися лимонадом.

Дід подивився на подвір’я, де пишнів охайно підстрижений газон, і сказав:

— Не знаю, чи говорив вам про це, хлопці. Я надзвичайно ціную вашу працю. Мені увесь час наголошують, яким охайним є моє подвір’я.

Так воно й було, раніше він ніколи нас не хвалив. Казав лишень, що добре заплатить, коли як слід виконаємо роботу. І хоча ми докладали багатьох старань до нашої суботньої роботи, дідове пильне око і гострий язик жодного разу схвально не відгукнулися про наші зусилля.

— Ось, — сказав він. — Бонус не буде зайвим.

Кожному платили по два долари, але того дня ми отримали по десять. Я пам’ятав запальну суперечку батьків, де батько стверджував, що тесть є людиною, яка думає, що грошима можна купити все на світі, включно з любов’ю. Не надто замислювався про це, але така думка багато в чому збігалася з моєю. Тієї недільної днини я побачив і дещо інше. Не можу сказати, що саме відкрило мені очі: можливо, загибель Аріель, а може, поведінка та співчуття діда. Однак я стояв серед прохолоди веранди, тримав склянку холодного лимонаду й розглядав діда. Уперше в житті мене переповнила прихильність до нього та вдячність.

Ліз нагадала, що вже час повертатися. Чекали буденні справи.

— Хлопці, ви готові? — запитав дід.

— Я хочу прогулятися додому, — відповів я йому.

— Ти впевнений? А Джейк?

— Якщо Френк іде, то і я йду.

— Гаразд, — дід підвівся з крісла.

Прогулянка додому видалася зовсім інакшою, аніж за день до того. Усе було простіше. Джейк брів поруч, і то було приємно. Вулиці не видавалися чужими. Усе було інакшим, це безперечно.

— Щось трапилося? — запитав у брата.

— Я не можу не думати про неї. Я так хочу, щоб вона повернулася, — братів голос уривався.

— З часом стане легше.

— Коли, Френку?

Що я міг знати про смерть? У нас навіть не було домашньої тваринки, яка б померла. Подумав про батьків Боббі Коула, які із загибеллю Боббі втратили все. Згадав вечір тиждень тому; ми саме надуркувалися з Денні О’Кіфом, і я йшов додому. Містер Коул сидів на подвір’ї і вдивлявся у вечірнє небо, помітив мене на тротуарі, всміхнувся і крикнув:

— Ех, такий гарний вечір, Френку.

Я думав: невже людина, яка втратила все, ще може бачити красу заходу сонця? Чи зможемо ми — я, Джейк і наша сім’я — колись підвести голову і повернутися до життя?

— Я не знаю, але ще точно буде, — я поклав руку на плече брата.

Коли повернулися додому, тата там не було. Машина Доула стояла на парковці, Гас сидів на мотоциклі і розмовляв із сержантом. Ми з Джейком підійшли ближче.

— Привіт, друзяки, — звернувся до нас Доул.

Ми пережили разом уже стільки перипетій, що Доул здавався мені якось гидливо близьким.

— Оце саме розповідав, де знайшли Морріса Інґдала з дочкою Кляйншмідта.

— І де? — поцікавився я.

— Зачаїлися в мотелі в містечку Су-Фоллз. Їй лише сімнадцять. Морріса затримали за розбещення неповнолітніх, його привезуть сюди на допит.

Я не знав і не хотів знати, що таке розбещення неповнолітніх. Усе, про що я прагнув почути, — що відомо Інґдалу про загибель Аріель. Я розумів, що його підлості вистачить, аби утнути таке, і був певний — решта людей теж це розуміють.

Наступного дня з Манкейто приїхав патологоанатом і провів аутопсію, результати якої діаметрально змінили попередні припущення.