Кінець світу: Естелла - Nilett

— Вже дорослий хлопчик. Впораюся.

— От і чудово. – посміхнулася блондинка, вже рушаючи до будівлі – Аароне, за мною.

Основна делегація зникла за лічені хвилини, хоч їх голоси можна було бути трохи довший період часу. Вайлет дуже намагалася розговорити діток та розслабити їх.

Крістофер досі продовжував стояти неначе вкопаний, та дивилися на зблідлого Еліаса який явно сонця останні декілька днів не бачив, так само як й воду чи їжу. У грудях стискалося серце. Він звик бачити енергійну та завжди охайну особу, а зараз перед ним стояв брудний та зачуханий тип.

— Я цей… Трохи втомився. Можна мене за безвідповідальність та недбале ставлення до своєї посади пізніше покарати? – Елі ніяково почісував потилицю, поки дивився на свого командира. Йому було одночасно соромно за те, що він покинув пост хоч і не добровільно, а з іншого боку розумів, що вини його немає.

— Думаєш я сваритиму тебе? – Тихий голос Брайта змушував тіло тремтіти з середини. Коли він так розмовляв, то був зазвичай дуже розгніваний.

— Лідери завжди так роблять. Виносять вироки підлеглим які не впоралися зі своєю роллю. Понижують у статусі, приписують громадські роботи і таке інше. – Наче виправдовуючись вимовив той.

— То ти саме такої думки про мене?

— Га? Не зрозумів… – Від раптового подиву, рука рудого зависла у повітрі. Не до кінця сформульоване запитання не давало змоги чітко дати потрібну відповідь.

— Думаєш, я буду ставитися до тебе як до звичайного підлеглого?

— Ну, може і ні? – у повному нерозумінні ситуації, Брайт почав висловлювати свої припущення. Йому здавалося, наче Кріс переводить все на особисті стрілки, а не ділові. І це лякало ще більше.

— Чому ні? – пролунало раптово знову неочікуване питання, котре ще більше заганяло у глухий кут.

— Бо ми друзі? – по другому колу кинув варіант рудий, вже готуючись до того аби рушити з місця. Ноги його не сильно вже тримали. А от паніка що підкрадалася, змушувала тіло реагувати як на небезпеку.

— Друзі?

— Товариші можливо?

— Товариші? – Перепитав Крістофер із кам’яним виразом обличчя.

— Слухай я не зн…

— Відповідай.

— Бляха, я не знаю! – викрикнув Еліас – Чого ти хочеш? Аби я на коліна опустився та пробачення просив, бо не зміг оминути лиха чи що? Чи тебе досі бісить те, що я тоді тобі сказав? Це тебе так зачепило? Що ти став епіцентром зацікавленості одного ідіота? Якщо так, то забудь окей? Викинь цей спогад зі своєї пам’яті! І тоді я теж зможу…

Еліас зірвався зі свого місця, оминаючи Кріса у дверей та ледь не зачіпаючи його плечем. Рудий одразу попрямував до свого «кабінету» де зазвичай проводив більшість свого часу не залежно від рівня зайнятості.

По коридорах метушилися інші люди, працівники, військові яких назначали або звичайні прохожі чий шлях мав проходити крізь цю будівлю з тих чи інших причин.

Добігаючи до потрібних дверей, він був здивований коли зрозумів що ті відчинені, а ключі вставлені у замок саме з середини. Ледь не влітаючи до кабінету, він прагнув лише захлопнути ті бісові двері та усамітнитися, але вийшло не зовсім так. Замість хлопку, відчулося як самі двері врізаються у щось більш м’яке. Елі й не помітив, як весь час слідом за ним крокував по п’ятках Боу, та навіть не думав відставати.

— Господи Боже! Та чого ж ти хочеш га?!

Еліас шоковано та пере вже й переходячи у стадію агресії відійшов куди по далі від дверей, дозволяючи Крісу увійти. Той не кваплячись зайшов у середину, тихо замкнув двері, наче не хотів потривожити й так не існуючу тишу. Еліас голосно вилаявся та мабуть, продовжував би й надалі, якби не почув клацання замка. Вуста його завмерли, а тіло повернулося у напрямок замкнутих дверей.

— Ну і навіщо? – Не усвідомлюючи нічого знову запитав Елі.

— Бо так треба.

— Останнього разу коли ми залишалися у двох, я думав ти мені пику по стінці розмазюкаєш. А тапер ще й двері зачиняєш? Вбити вирішив та свідків запускати не гожий?

— Елі, я…

— Проїхали Кріс. Годі. Я засвоїв урок…

— Заткнися вже…

Ключ який до цього Боу стискав у своїй руці, стрімко полетів кудись у бік, а сам Крістофер покрокував на пряму до рудого та схопивши його за комір обома руками, притягнув до себе, нахиляючи зовсім близько до свого обличчя.

— Який саме урок?

— Відпусти.

— Що ти зрозумів Еліасе Брайт?

— Це не смішно…

— Зрозумів що все ж виграв та тепер граєш на моїх нервах?

— Що? Який виграш? Ти про що торочиш? – Тільки він вимовив це, як зрозумів про що йде мова. – Ти не… Ні… Ти тоді сказав мені що це не можливо!

— Ситуація змінилася… Життя дало мені достатньо потужного ляпаса аби зрозуміти, тоді я сказав не обдумуючи всього.

— Ти відкинув мене. І першочергово нагадаю, саме через стать, а не нерозділені почуття!

— Мені шкода…

— Шкода? Ти хоч знаєш як боляче дивитися на людину, яка спочатку відмовляє тобі, потім навмисне уникає тебе та через короткий час взагалі відсилає якомога далі від себе тільки аби не бачити?

— Я відправив тебе у Перший, бо довіряю тобі як собі!

— Ти міг відіслати Аарона, Кетніс з Феліксом, довірити це сестрі! Але ні. Ти позбувся мене та мого брата. Бо злякався почуттів які тобі не притаманні. А тепер тобі доперло інакше…

— Мабуть, ти тут правий.

— Ну звісно ж…

— Я злякався нового. Ледь кінці з кінцями зводив, а тут ти зі своїм коханням… Мені дійсно було лячно за те, що може бути щось взаємне. Думав, не зможу потягнути ще й це. Але… Твоє зникнення… Я не зможу вистояти якщо ти не будеш моєю опорою. – Кріс вимовляв ці слова, дивлячись прямо в очі Еліаса.

— Чому до тебе все так довго доходить?

— Пробач Елі…

— Запхай свої вибачення куди подалі Баране…

Їх вуста нарешті припинили базікати, та зустрілися у повільному, але жагучому поцілунку. Хоч ситуацію і спровокував Кріс, але першим зробив крок до зближення знову Еліас.