Кінець світу: Естелла - Nilett

— Хто знає. Поки господарювала я, то очі мої бачили лише цей годинник.

— Що він символізує насправді?

— Кінець.

— Який саме?

— Особисто мій. Моє справжнє тіло давно знищене людьми через бажання мати все та одразу, а підсвідомість переміщена у так зване небуття. Цей годинник і є це «нічого» та одночасно «все».

— При першій зустрічі ти не це казала.

— Багато чого я казала. Вірити треба менше. – Істота насміхалася зі своєї співрозмовниці. Але все ж в інтонації можна було вловити нотку суму.

— То тобі потрібне тіло, і брехнею ти почала заманювати мене сюди аби…

— Аби знайти моїх кривдників та знищити їх. Але для цього, мені потрібно вибратися з цього фальшивого світу. А ціль можна виконати лише коли ти повноцінний.

— Що за світ ти завжди згадуєш?

— Якщо коротко, але по суті, то так звані районні уряди це експериментальна одиниця науковців, яка тим чи іншим чином контролюється військовою силою.

— Тобто…

— Цим я хочу сказати на пряму, що для декого ми всього-на-всього піддослідні щури у лабіринті. А всі хто сюди потрапляв, жертви обставин. Вірус який створили та запустили…

— Аарон казав, що місце де він народився було першою точкою вибуху епідемії…

— Ага. Адже там і створили цю заразу. І саме там моє тіло і пустили на молекули.

— Але чому тоді ти говориш за районний уряд як найбільшу напасть?

— Бо люди ідіоти, які подумали що можуть стати Богами. Створили невиліковний вірус, а коли він вийшов з під їхнього контролю, удали ніби й гадки не мають що сталося. А тепер, переховуючись глибоко під землею та живучи як рибки у воді, чекають поки і люди що вижили і монстри просто вимруть через голод або повбивають один одного. Тільки еволюцій от не врахували.

— То кажеш мій ворог не ти, а люди що створили тебе?

— Краще б сказати їх нащадки. Я давно вже не дитина. І творці мої не перше десятиліття годують плоттю черв’яків.

— Якщо ти створіння що існує так давно, то чому не помстилася вже тоді? Чого чекала?

— Помста це одне… Відновлення. Ось що мене цікавить.

— Ти хочеш винищити людей аби створити ідеальний світ.

— Що? Ні! Це були ідеали мого тупоголового татуся! Я завжди боялася його лабораторій, експериментів!

— Тоді за яку помсту ти говориш?

— Моя помста… Це стирання з лиця землі всього, що згадує про мою кров, батька, зусилля тих наївних бовдурів. Я хочу мститися поколінням божевільних, а не звичайним людям.

— Ти створювала монстрів!

— Ти помиляєшся Крістен Вайлет! Я жодного монстра не створювала ні тоді, ні зараз. Це були науковці що не слухали мене. Сприймали як піддослідну. Катували, качали кров літрами, не годували тижнями, бо я «безсмертне створіння». Ти хоч уявляєш як мені було? Розуміти, що в очах інших я лише експеримент?

— Допустимо, я розумію твої почуття. Але досі мені не ясно одне… Тіло тобі навіщо? І чому саме моє?

— Бо ти моя спадкоємиця. У тобі йде мій родовід. Тому ти змогла прийняти вірус та стати аномальною, а не вмерти. Саме через це ти «постала з мертвих та повернула час назад».

— Як я це зробила?

— Годинничок бачиш? Розбитий так? Це ти його вже востаннє використала. Більше не зможеш.

— Кажеш так, ніби я вже купу разів перемотувала історію назад.

— Ну, явно не вдруге. Але це перше життя, де ти намагалася зрозуміти, а не тікати. Любити, а не уникати. Вчити інших, а не кидати їх, бо вони слабкі. Ти була різною Вайлет. Але кожного разу хибною. Цього разу, ти зможеш виконати своє призначення. Вірус буде знищено, я зможу відпочити, а ти прожити рештку життя у спокої.

— Ти сказала у мене не більше п’яти років у залежності від кількості прийнятих мною рішень. Про це ти також брехала?

— Частково, але не зовсім. Часу у тебе справді може бути обмаль. Але є шанс врятуватися. І це винищити вірус.

— Кажи як це зробити!

— Рідний дім Аарона, місце де народився він та століття тому зародився вірус. Ідіть туди.

— Аарон говорив, що місто пало.

— Перший поверх так. Ледь не зрівняний із землею. Але підземне місто катакомби цвіте як ніколи.

— Звідки ти знаєш?

— Коли дістанетеся туди, знайдіть тесляра Ніколя та скажіть йому провести вас до Майї.

— Хто вона така?

— Мертва дитина чиє тіло я тимчасово можу використовувати через вірус у крові від народження.

— Чому ти зараз не хочеш казати?

— Бо спочатку треба побачити, а потім діяти. Та й… У темряві я нічого не зможу зробити.

— А стосовно мого тіла? Коли забереш його?

— Як все закінчиться, ти мені знадобишся. На відміну від тебе, тої хто може пересуватися де завгодно, Майя ходити майже не вміє.

— Добре. Угода є угода. А тепер виконуй свою частину. Де Еліас?

— Глибоко під землею, у катакомбах Першого району.

— Аарон з Шоном всі підземні нори облазили! Його там нема!

— Не всі. Шукайте на північ від тих катакомб які самі знаєте. Там буде прохід. Просто треба бути уважнішим. Я не сильно то його і змусила ховатися. – істота засміялася.

— Він цілий?

— Я не кат аби робити комусь пакості.

— Подеколи мені знається, що я розмовляю кожного разу з іншою особистістю.

— Хто знає. Може у мене їх декілька?

На цьому істота затихла, а Вайлет почала пробуджуватися від свого сну. Її тіло, ще розслаблене після тривалого фізичного відпочинку, ледве ворушилося, наче не хотіло повертатися до реальності. Лежачи в теплому ліжку, вона відчувала, як м’яка ковдра ніжно обіймала її. Вона повільно розплющила очі, і світло дня почало заповнювати кімнату, огортаючи її своїм теплим сяйвом. Дівчина відчувала, як поступово свідомість повертається, і тепер всі звуки ранкового світу ставали дедалі чіткішими. Вона потягнулася, мов кішка, розтягуючи своє тіло, відчуваючи приємну втому, що залишилася після довгого сну. Її обличчя було спокійним, а на вустах грала легка усмішка. Ще мить — і вона вже відчувала себе повністю прокинутою.