Темний шлях - Анні Кос

***

Вранці Віві сама осідлала конячку, невисоку, золотистої масті, одну з наймирніших на всій стайні. Від допомоги відмовилася, хоча деякі деталі упряжі все ще викликали у неї здивування. Удвох вони з Агвідом обережно й неквапливо пробиралися глибоким снігом, поступово піднімаючись вище і вище. Дорогу Агвід вибрав ту саму, що вела на перевал. І, хоч того дня було морозно і вітряно, небо забарвилося блакиттю вперше за багато тижнів.

Віві з насолодою відчувала, що тіло поступово знову стає слухняним та міцним. За довгі тижні в ліжку вона почала нагадувати собі стару шкапу, і це лякало. Коли вершники вибралися на перевал, дівчина захоплено ахнула: весь простір під ногами, наскільки вистачало погляду, був укутаний сяйнистою периною хмар. Тільки ланцюжок гірських вершин, теж білих, усипаних снігом, але з темними плямами кам'янистих осипів, тягнувся від перевалу до обрію. Віві мовчки розглядала величний краєвид, а потім обернулася до свого супутника:

— Пане Агвіде, ви знаєте, хто я? Чому опинилася тут? І що це за місце? Мені здається, я раніше ніколи не підіймалася вище за хмари. Але коли думаю про своє минуле, думки плутаються, все наче ховає туман. Ночами я бачу дивні сни. У них багато болю, вогню та смерті. Я бачу людей, їхні обличчя здаються мені рідними та близькими, але варто розплющити очі, як я одразу забуваю їхні імена. Все, що оточує мене, я ніби бачу вперше, слова здаються неправильними, чужими, навіть запахи тут не ті, що мені знайомі. Це так дивно! Я помітила, що упряж влаштована незвично. Але як мені звично? Чому я так багато знаю про коней, і чому мені так спокійно поряд із ними, але майже нічого — про саму себе? Як звучить моє справжнє ім'я? Адже я відчуваю, що «Віві» — це просто тінь. То хто я, пане Агвіде?

— Не знаю, моя дівчинко, — старий комендант похитав головою. — Коли тебе привезли до нас, ти була непритомна, і все, що ми могли зробити, — це чекати, коли сили самі повернуться до тебе.

— А хто мене привіз? І звідки? — Віві схопилася за єдину ниточку, яка могла б пов'язати її з минулим.

— Мій старий знайомий, — відповів Агвід. — Але я не знаю, хто ти і як потрапила до нього. Він просив подбати про тебе, хоч і не розповів мені майже нічого про те, що з тобою сталося. Пояснив, що ти була поранена, і тепер твоє життя цілком у руках долі.

— Чому саме поранена, а не хвора? Я була воїном? Чи на мене напали? — Віві спохмурніла, намагаючись згадати хоч щось, але зрештою лише важко зітхнула. Агвід мовчав. — А цей знайомий, як його звуть, і хто він? Як виглядає?

— Його ім'я Арен, високий, сіро-зелені очі, темно-русяве волосся, на шиї ось тут, — Агвід показав на собі, — невеликий шрам. Пам'ятаєш?

— Ні, — Віві заперечливо похитала головою. — Коли він знову приїде сюди?

— Не знаю, зараз багато снігу, дороги у горах зовсім погані. Думаю, що не раніше кінця зими, коли розпочнуться відлиги.

— Кінець зими — це так довго, — зітхнула Віві. — А хто він, цей Арен?

— Він воїн, розвідник, служить у гвардії правителя.

— Якого саме? — насупилась дівчина.

— Правителя Недоре, Міати та Зелених островів. Ми зараз у горах над долиною Міати. Он там, — Агвід показав на спуск за її спиною, — величезний простір між двох гірських хребтів, а прямо в нас під ногами спуск до берега моря. Зараз не видно через хмари, та й до води ще досить довго їхати навіть верхи, але в ясний день звідси можна розглянути узбережжя на багато днів шляху.

Віві мовчала, старанно намагаючись згадати хоч щось. Потім сумно похитала головою.

— Ні, все в тумані, нічого не пам'ятаю. Навіть ці назви мені ні про що не говорять. Немов між мною та моїми знаннями про навколишній світ стоїть непереборна стіна. А у вашому домі є карти? Я б хотіла подивитись.

— Є, подивишся обов'язково. Може ввечері? Ти зблідла, мабуть, нам варто повернутися та відпочити.

— Так, — не стала сперечатися Віві. — Пані Біргітт сваритиметься, якщо ми не приїдемо до обіду.

— Це точно, — посміхнувся Агвід. — Я не хотів би дратувати Біргітт без серйозної причини, бо непереливки буде всім.

Віві лише слабо посміхнулася у відповідь на незграбний жарт. Одразу по обіді дівчина піднялася до себе і заснула міцним сном. Цього разу її не мучили кошмари, але увесь час їй здавалося, що хтось кличе її на ім'я, справжнє ім'я, яке вона, прокинувшись, так і не змогла згадати.

Тепер багато часу вона проводила із книжками та записами. Віві дивилася на мапи, не в змозі пригадати геть нічого: ні обрисів архіпелагу Зелених островів, ні розливів річок долини Міати, ні більш високогірної частини — самого герцогства Недоре, ні далеких земель, підписаних дивною в'яззю, ні навіть саму ту в‘язь.

Агвід пояснив, що це офіційна мова імперії, якою, щоправда, говорить навряд чи третина населення. В Недоре, наприклад, користувалися легшим діалектом та спрощеним письмом, позбавленим плутаних оборотів. Втім, цей діалект увібрав в себе багато слів острівного народу. Типова ситуація для держави могутніх завойовників, що створили імперією Золотих земель. 

— Чому саме золотих? — уточнила Йорунн. — Хіба тут багато дорогоцінного металу?

Агвід зі сміхом пояснив, що назва походила від невеликого регіону, що лежав за Сірими перевалами на південному заходу від Міати. Грунт там був насиченого коричнево-золотистого кольору і, хоча вважався не особливо родючим через брак води, ряснів магічними жилами. Саме там колись давно з'явилися перші стихійні маги, що невдовзі підкорили світ. Зараз там розташувалася столиця — Дармсуд, а всі околиці були особистими володіннями імператора, найсильнішого стихійного мага сучасності.

Віві старанно промовляла про себе нові титули та дивні назви мовою імперців, але пам'ять уперто мовчала. Через це дівчина почувалася страшенно одинокою, а ще — злою та ображеною. Вона й сама не могла назвати причину, але відчуття, що в неї вкрали не пам’ять та знання, а щось дуже дороге та важливе, ставало сильнішим з кожним днем. 

Якось їй на очі потрапила мапа прикордоння Міати. Зображення було дуже красивим, розписаним кольоровими фарбами, із заплутаними візерунками з обох боків, нанесеними золотою тушшю. І саме там, у куточку, розташувалося дещо, що змусило серце Віві битися частіше.