Темний шлях - Анні Кос

За широкими лісами та пустками, розливалося блідо-зелене море трави, підписане як «Великий Степ». Віві ніби наживо відчула пориви вітру, що розгойдують квіти, почула щебет дрібних швидких пташок, згадала різкий і п'янкий аромат гірких трав. Це не було маренням, вона точно вже бачила той степ, була там, пам'ятала ті місця. 

Відкриття озвалося в грудях майже болючим відчуттям безмежного щастя та такої ж безмежної втрати. Віві стисла пальцями край мапи, намагаючись приборкати вихор відчуттів та підозр. То хто ж вона й звідки? Казали Агвід та Біргитт правду чи брехали? Чи не знали відповіді самі, чи… з якоїсь причини вирішили приховати її від своєї гості?

До господарів будинку Віві вже давно мала теплі почуття і була щиро вдячна їм за турботу. Сумніватися в чесності Агвіда не хотілося, і дівчина щосили гнала від себе незручні питання. Проте думки — не полохливі птахи, вони завжди повертаються.

Одного разу Віві не витримала і, збираючись уранці на прогулянку, непомітно від усіх взяла з дому мисливський лук та стріли.

Від'їхавши на значну відстань від дому та спустившись у непримітний яр, вона натягла тятиву і вирішила повправлятися у стрільбі. Лук був незвичним, надто довгим, з м'яко вигнутими плечима. Така зброя лише б обтяжила вершника, вона була зроблена для пішого воїна. Але натяг тятиви був добрий, плечі виявилися пружними, стріли зі смугастим пір'ям летіли рівно, акуратно лягаючи поряд одна з одною у ціль.

— Отже, я непогано стріляю, — підбила підсумок дівчина, — навіть більш ніж непогано.

Найближчими днями стало ясно, що зі зброєю для метання вона знайома дуже погано, мечем володіла, але тільки легким, і її навички поступалися навіть можливостям літнього Агвіда.

Тепер Віві уважно стежила за тим, що відбувається у будинку, а також за гостями господарів. Тих, хто приходив із села, дівчина одразу викреслила з кола інтересів: звичайні селяни, ремісники та торговці. Цікавішими були інші: ті, хто з’являвся несподівано, залишався на ніч чи навіть кілька годин, а потім зникав за засніженими поворотами.

Серед них були й вершники, і піші, зовсім молодики та зрілі чоловіки. Завжди у зручному дорожньому одязі, без гербів та знаків, але багато хто в хороших кольчугах або зі зброєю під плащами. Іноді після таких візитів у небо злітав поштовий птах і зникав у холодному зимовому небі. Схоже, старий Агвід був не такий простий, як здалося Віві з самого початку.

Зима потроху відступала. Вітер все частіше дмухав з боку узбережжя. Іноді важкі хмари розсипалися липкими сніговими пластівцями, просоченими морською вологою, але частіше огортали білою пеленою все навколо, що ховала не лише лінію горизонту вдалині, а й дерева біля вікон.

В один із таких днів Біргітт відчинила вікна у вітальні, пускаючи першу весняну свіжість до кімнати. Господиня радісно вдихнула повітря, наповнене запахами прілої хвої, талої води та морської солі. Після довгої зими було приємно відчути, як земля оживає. Вже скоро холод відступить, і тоді…

Віві не знала, що саме станеться, але серцем відчувала, що вимушена бездіяльність добігає кінця. Як тільки хороша погода висушить дороги, вона попрощається з господарями й вирушить на південь, у Великий степ. Ці думки остаточно позбавили дівчину спокою: вона втратила апетит, зблідла і часто застигала, занурена в роздуми. Біргітт наполегливо випитувала, що трапилося, але Віві відмовчувалась.

А потім різко зіпсувалась погода.

Спочатку пішов холодний дощ, а вже наступного дня повалив сніг, та так рясно, що люди не встигали розчищати не те що дорогу, а навіть внутрішній двір. Буря тривала майже три дні, то вщухаючи, то спалахуючи з новою силою. До того моменту, коли стихія вгамувалася, дерева гнулися під вагою мокрих білих шапок і нагадували снігових велетнів із казок Агвіда.

Саме тоді Віві відчула, що якась струна, що натягалася всередині неї останні тижні, дійшла до краю і з брязкотом луснула. Разом з нею розлетілися й плани на майбутнє: дорогою до будинку, попри сніг по коліно, неспішно та впевнено пробирався великий кінний загін.