Право на другий шанс - Тая Смоленська

АРТЕМ 
 
Маленька принцеса спала в величезному ліжку, а я стояв і боявся зробити вдих. 
 
Дочка. У мене є дочка. Не віриться навіть. Ось тільки зараз, дивлячись на неї, до горла підкочується ком, а очі зволожуються. 
 
Мужики не плачуть, так, але ... коли тобі майже сорок, ти вже і не сподіваєшся колись побачити маленьку частинку себе, не віриш в диво, а воно приходить, утримати емоції складно. 
 
Я злюся на себе. Злюся так, як ніколи раніше. Тому що Поліна права - я своїми руками зіпсував наше щастя. Якби втримав себе, якби зустріч з Алісою на два тижні пізніше сталася, зараз би у нас була щаслива сім'я і навіть може друга дитина. Адже якщо одну  зачати вийшло, то і друга обов'язково вийша. 
 
У словах Поліни, про те що дочка моя, я навіть не сумніваюся. Нехай вона і на мене аніскільки не схожа. Маленька копія Полі. 
 
Поля не стала б брехати. Не в такому. Надто вже горда вона завжди була і чесна. Я подивився на неї по-новому. Я захоплений нею як жінкою. Вона змогла те, чого я від неї не очікував. Я пробив її все ж через своїх людей. У неї студія дизайну. Її знають в багатьох колах. Вона і раніше була неймовірною жінкою, але тепер ще й самореалізуватися. І я в її життя тепер, схоже, не вписуюся. 
 
Але я не відступлю. Тепер вже точно не накою ніякої фігні. Урок зрозумілий. Повторення не хочеться. Та й куди я тепер від них? Хочеться обох своїх дівчаток притиснути до себе і нікуди не відпускати. 
 
Я не наважуюся розбудити дитину, але вона сама відкриває очі. Маленькі намистинки. Як у Полі. Сонно дивиться на мене. Не відразу впізнає.
 
- Привіт, - відчуваю себе ідіотом, абсолютно не знаю як розмовляти з маленькими дітьми. Їй два. Вона взагалі розуміє мене чи ні? 
 
- Мама? - запитально дивиться на мене і озирається на всі боки. 
 
- Мама тобі їсти готує, ходи до мене, зараз до неї підемо. 
 
Аня довірливо простягає до мене маленькі ручки і мене переповнюють емоції, коли беру її на руки і притискаю до своїх грудей. Цілую верхівку з короткими тонкими волосинками, вдихаю її аромат. 
 
Моя. 
 
Все ще не вірю. 
 
Я несу її у вітальню, де біля плити щось готує Поліна. Я мимоволі зависаю на ній. Не можу відірвати погляд. І злитися на неї не можу, хай і приховувала три роки від мене дитину. 
 
- Що далі робити? - голос чомусь звучить хрипко. Зовсім сів. А ще я боюся що занадто сильно стиснув в обіймах дочку. 
 
Поліна повертається до мене. Відволікається від приготування їжі. 
 
- Простеж щоб молоко не википіло. Я зараз, помию її і переодягну. 
 
Вона забирає у мене Аню і відразу стає якось порожньо. Поліна ховається за дверима, що ведуть в ванну кімнату, я ж стою на місці, не в силах поворухнутися. 
 
Молоко. 
 
Точно. 
 
Потрібно простежити щоб не википіло. 
 
Відчуваю себе відсталим дурнем в цих всіх питаннях. 
 

Я боюся щось зіпсувати, тому просто мовчки спостерігаю за Поліною з донькою. Усередині оселилося невідоме досі почуття ніжності. Не хочеться йти, залишати їх. Чомусь боюся, що варто мені вийти за поріг квартири, як вони зникнуть. 
 
І чому я за три роки жодного разу не вирішив перевірити чим живе і дихає моя колишня дружина? Тоді мені здавалося, що я таким чином викреслюю її зі свого життя, боявся побачити її щасливою з іншим, знав що мене затоплять неконтрольовані ревнощі, адже вона тільки мені належати повинна, а зараз розумію - даремно. Тому що втратив купу часу. 
 
- Мені потрібно на роботу, - нарешті знаходжу в собі сили відірватися від дівчаток. - Я приїду ввечері, обговоримо все. Сподіваюся, що ти не вирішиш втекти від мене, Поль. 
 
- Нетурбуйся за це. Мені набридло бігати і ховатися. Але навіть не сподівайся, що я впущу тебе повністю в наше життя. Ти лише батько Ані, не більше, - суворо вимовляє вона, я ж напружуюся. 
 
Ну, так, звичайно. Просто батько. Що ж, я постараюся змінити ситуацію. 
 
Я виходжу з квартири Полі з важким тягарем на душі. Їду прямо в офіс, стискаю свій розклад, скасувавши половину зустрічей на цьому тижні, роздаю доручення, іннорую наполегливих юристів і начальника економічного відділу, яким терміново знадобилося поговорити зі мною про справи компанії, і тікаю. 
 
Я їду в будинок, де ми жили з Алісою. Потрібно забрати звідти деякі речі і документи. А потім рвону до Поліни. Не те щоб мені не було де жити. У мене є міська квартира, за містом скоро побудують будинок, але туди я сподіваюся переїхати вже з Поліною і донькою. 
 
Дочка. 
 
Все ще не віриться. При думках про Ганну в грудях приємно тепліє. Я відчуваю гордість за неї. 
 
Я глушу двигун на під'їзній доріжці біля будинку. Потім вирішую що краще заїхати машиною в гараж, так буде зручніше вантажити речі. А ще сподіваюся що Аліси вдома немає. Ми з нею добре так  посварилися, бачитися не хочеться. 
 
Але мої надії ніхто не почув. Більш того, хтось зверху виразно вирішив зробити цей день ще складнішим, тому що коли входжу в вітальню, то чітко чую гнівний голос матері і плач Аліси. 
 
- Всім привіт. А що тут відбувається? - питаю я, чекаючи коли обидві жінки накинуться на мене зі звинуваченнями і докорами. А вони обов'язково це зроблять.

- Що тут відбувається? - перепитує мати, беручи ініціативу в свої руки. 
 
На Алісу дивитися страшно. Ніс опух, очі розчервонілися. Схоже, вона весь день плакала. Або ж перед мамою так розстаралася. 
 
- Подивися на Алісочку. Я вже яку годину її заспокоїти намагаюся. Що тобі в голову стрельнуло, Артем? Яке ще розлучення? 
 
- Звичайне, мамо, - спокійно вимовляю я, маючи намір закінчити цю розмову дуже швидко. - я  зробив помилку, одружившись на Алісі. Це був імпульсивний необдуманий вчинок. Я в той момент діяв на емоціях. І я вибачився перед Алісою. Залишив їй будинок. 
 
- Я витратила на тебе кращі роки своєї молодості! - вибухає Аліса. 
 
- Тобі двадцять шість, у тебе ще вся молодість попереду, - видихаю я. 
 
- Мені двадцять чотири взагалі-то! - вибухає вона, кидаючи в мою сторону гнівний погляд. - Я не розумію що не так. Я ж кохаю тебе, Артем. У нас все було добре. 
 
- Та нічого не було у нас добре. Я розумію, тобі складно прийняти моє рішення, ти розчарована в шлюбі, але ти молода, знайдеться ще твій принц. Прости, що морочив тобі голову. Але ти і сама бачила який я і знала на що йдеш. А тепер, вибачте, у мене повно справ. 
 
Під крики матері збігаю вверх по сходах. Як дві курки-квочки, їй богу. 
 
Я швидко скидаю в валізу одяг зі своїх полиць. Папери з сейфа летять туди ж. Готівку в окремий пакет. Годинники, гаджети, ноутбук. Ну, начебто все. 
 
Я спускаюся зі своїм нажитим добром на перший поверх і натикаюся на осудливий погляд матері. 
 
- Ти куди?