Немезида - Агата Крісті
II
— Майкле, — сказав професор Вонстед, — дозвольте мені відрекомендувати вам міс Джейн Марпл, яка багато потрудилася задля вас.
Молодик віком тридцяти двох років подивився на сиву й досить кволу стару жінку із сумнівом на обличчі.
— Е… е… дякую, мені вже розповідали про вас. Дуже вдячний…
Він обернувся до Вонстеда.
— Це правда, що мене помилують, чи випустять на волю, чи як там це називається?
— Так. Вашу справу незабаром буде переглянуто, і ви станете вільною людиною.
— Мені в це важко повірити, — сказав Майкл із сумнівом на обличчі.
— Вам знадобиться певний час, щоб до цього звикнути, — сказала міс Марпл із доброю усмішкою.
Вона замислено дивилася на нього. Намагаючись уявити собі, яким він був десять років тому. Він досі був привабливий — хоч життя у стані постійної напруги не могло не позначитися на ньому. Атож, привабливий. Мабуть, колись він був дуже привабливим. А також веселим і чарівним. Ці якості він утратив тепер, та, можливо, вони до нього повернуться. Підборіддя трохи безвольне, але надзвичайно гарні очі, здатні дивитися на вас із такою щирістю, що мимоволі хочеться вірити їм, навіть якщо вони брешуть. Він дуже схожий — на кого ж він дуже схожий? — вона поринула у спогади — ну, звичайно ж, на Джонатана Біркіна. Він співав у хорі. У нього був чудовий баритон. І як любили його дівчата! Його високо цінували також у фірмі Ґабріелів, де він працював клерком. Шкода, що його зловили на тому дрібному шахрайстві з чеками.
— Та, певно, — сказав Майкл. І додав, ще більше збентежившись: — Повірте, я вам дуже вдячний. І пробачте за те, що я завдав вам стільки клопоту.
— Я звична до такої роботи, — сказала міс Марпл, — і рада, що познайомилася з вами. До побачення. Я сподіваюся, ви зумієте почати нове життя. Наша країна зараз у скрутному становищі, але, гадаю, вам пощастить знайти роботу, яка буде вам до вподоби.
— О, так. Дякую, дуже дякую. Справді дуже вам вдячний, повірте.
У його голосі досі звучали нотки якоїсь невпевненості.
— Ви повинні дякувати не мені, а своєму батькові, — сказала міс Марпл.
— Батькові? Батько ніколи не приділяв мені багато уваги.
— Ваш батько, уже перед самою своєю смертю, був сповнений рішучості домогтися для вас справедливості.
— Справедливості… — повторив Майкл Рейфаєл, ніби обмірковуючи значення цього слова.
— Атож, ваш батько високо цінував справедливість. Він сам був, я думаю, дуже справедливою людиною. У тому листі, у якому він просив мене взятися за цю справу, містер Рейфаєл процитував мені такі слова: «Людське правосуддя стікає струмочками, а праведність вирує, як могутній потік».
— Що це має означати? Шекспір?
— Ні, Біблія. Над цими словами варто замислитись, і я замислювалася.
Міс Марпл розгорнула невеличкий згорток, який тримала в руці.
— Вони мені це віддали, — сказала вона. — Вони подумали, я захочу мати її в себе — оскільки допомогла з’ясувати, що з нею насправді сталося. Але думаю, ви та людина, яка має на неї найбільше прав — якщо ви справді захочете її мати. А може, й не захочете…
І вона подала йому фотографію Вериті Гант, ту саму, яку Клотільда колись показала їй у вітальні Старого Маєтку.
Він узяв світлину — і стояв, дивлячись на неї… Вираз його обличчя змінився, його риси пом’якшали, потім знову стали жорсткішими. Міс Марпл мовчки спостерігала за ним. Тиша тривала досить довго. Професор Вонстед також спостерігав. Він спостерігав за ними обома — старою жінкою й молодим чоловіком.
Йому подумалося, що це, можливо, хвилина кризи — хвилина, яка може вплинути на все подальше життя Майкла.
Майкл Рейфаєл зітхнув — і повернув світлину міс Марпл.
— Ви припустили слушно. Мені вона не потрібна. Те життя позаду, вона — позаду, і я не хочу, щоб вона була зі мною. Для мене зараз головне — почати своє життя з нової сторінки, дивитися вперед. Ви… — він завагався й подивився на неї, — ви мене розумієте?
— Так, — сказала міс Марпл, — я вас розумію, і думаю, ви правильно вирішили. Бажаю вам щастя в тому житті, яке ви хочете розпочати.
Він попрощався й вийшов.
— Я не сказав би, що цей хлопець зустрів вас дуже привітно, — сказав професор Вонстед. — Він міг би з більшим ентузіазмом подякувати вам за те, що ви для нього зробили.
— Ет, пусте, — сказала міс Марпл. — Я й не сподівалася від нього надто палкої подяки. Це збентежило б його ще більше. Розумієте, — додала вона, — люди дуже бентежаться, коли їм доводиться дякувати комусь і починати нове життя, дивитися на все під іншим кутом і таке інше. Сподіваюся, з ним усе буде гаразд. Він не став затятим. А це означає багато. Я дуже добре розумію, чому та дівчина закохалася в нього…
— Можливо, тепер він уже не зійде з правильної дороги.
— У цьому я сумніваюся, — сказала міс Марпл. — Я не певна, що він зможе допомогти собі сам. Єдина надія для нього в тому, що йому вдасться знайти собі дуже гарну й розумну дівчину.
— Що мені найбільше у вас до вподоби, — сказав професор Вонстед, — то це ваш дивовижно практичний погляд на світ.
III
— Вона зараз буде тут, — сказав Бродриб Шустерові.
— Справді? Яка дивовижна історія, чи не так?
— Я сам не міг спершу в це повірити, — сказав Бродриб. — Коли старий Рейфаєл перед смертю дав мені це доручення, то я подумав, що це стареча маячня абощо. Але ж він начебто був не такий старий, щоб скотитися до старечого маразму.
Задзвонив телефон. Шустер підняв слухавку.
— То вона вже тут? Проведіть її, будь ласка, до кабінету. Уже прийшла, — сказав він. — Диво та й годі. Ти знаєш, нічого дивовижнішого у своєму житті я не чув. Послати стару жінку, щоб вона блукала невідомо де, шукаючи невідомо що. Поліція вважає, ти знаєш, що та жінка вчинила не одне вбивство, а три. Три! Ти можеш це собі уявити? Тіло Вериті Гант знайшли під пагорком у
