Немезида - Агата Крісті

будинку, у який мене запросили і в якому мешкали Клотільда, Лавінія та Антея. Три сестри, здавалося, огорнуті таємницею, якими вони були: щасливими, нещасливими, засмученими, наляканими? Насамперед мою увагу привернула до себе Клотільда. Висока, вродлива жінка. Особистість. Як і Елізабет Темпл, котра теж була особистістю. Я відчувала, що тут, де поле для мого розслідування було звужене, я повинна довідатися про все, про що зможу довідатися, принаймні про цих трьох сестер. Три Парки. Котра з них могла бути вбивцею? І яким убивцею? Як саме вона вбила свою жертву? І тоді я стала відчувати, як навколо мене повільно згущується, як ото згущуються міазми, те, чого я не можу назвати інакше, як атмосферою зла. Не обов’язково, щоб котрась із трьох сестер була втіленням цього зла, але вони, безперечно, жили в атмосфері, де сталося зло, яке залишило тут свою тінь або навіть іще загрожувало їм. Клотільда, найстарша, була першою, на кого я звернула пильну увагу. Вона була вродлива, вона була сильна, вона була обдарована, як мені здалося, могутньою силою емоційного почуття. У своїй уяві я бачила її Клітемнестрою. Нещодавно, — провадила міс Марпл, повертаючись до свого буденного тону розмови, — мене дуже люб’язно запросили на виставу грецької п’єси, яку ставили в дуже відомій чоловічій школі, неподалік від мого дому. Я була дуже вражена грою хлопця, який грав Агамемнона, а ще більше грою того хлопця, що грав Клітемнестру. Вони дуже добре поставили цю трагедію. Мені здавалося, що в Клотільді я бачу жінку, яка могла б задумати вбивство і вбити свого чоловіка у ванні.

Якусь мить професор Вонстед мусив докласти всіх зусиль, щоб не засміятися. Його насмішила серйозність, із якою міс Марпл розповідала про свої фантазії. Вона ледь помітно підморгнула йому.

— Звичайно, моє уявлення про неї може здатися вельми наївним, хіба не так? Але саме такою я її бачила, бачила, як вона грає роль Клітемнестри. Шкода, що вона не мала чоловіка. У неї ніколи не було чоловіка, а тому вона не могла його вбити. Після цього я розглянула жінку, яка привела мене в той дім, Лавінію Ґлін. Вона здалася мені надзвичайно приємною, розсудливою й милою жінкою. Та, на жаль, люди, що мали тягар на власному сумлінні, нерідко справляли таке саме враження на всіх, хто їх оточував. Вони здавалися людьми чарівними й милими. Багато душогубів дивували людей своєю бездоганною поведінкою. Їх можна було б назвати респектабельними вбивцями. Вони вбивали, виходячи із суто утилітарних міркувань. Убивали без емоцій, лише з метою чогось досягти. Таке припущення здавалося мені дуже малоймовірним, і я була б дуже здивована, якби воно підтвердилося, але цілком виключити місіс Ґлін я не могла. Вона мала чоловіка. Вона була вдовою кілька останніх років. Усе могло статися. Я облишила її на цьому й перейшла до третьої сестри, Антеї. Антея була тривожною особистістю. Якоюсь надто знервованою, дуже неуважною, вона перебувала в стані постійної емоційної напруги, що, як мені здавалося, був навіяний страхом. Вона чогось боялася. Смертельно чогось боялася. Такий стан відповідав моїм підозрам. Якщо вона вчинила злочин, злочин, що, на її думку, залишився в далекому минулому, то він міг несподівано спливти на поверхню, давні проблеми могли повернутися, і, можливо, Елізабет Темпл приїхала до цієї місцевості саме для того. Антея могла боятися, що її давній злочин буде розкрито. Вона мала дуже дивну манеру дивитися на вас, а тоді швидко відводити погляд і дивитися назад через своє плече, спочатку одне, потім друге, так, ніби бачила, що хтось стоїть у неї за спиною. Хтось такий, кого вона боялася. Тож і її не можна було виключити з числа підозрюваних. Убивця з розладнаною психікою, який убиває, уявляючи собі, що його переслідують. Убиває тому, що боїться. Та це були тільки здогади. Радше я лише розглядала можливості, приділяючи цьому більше уваги, ніж тоді, коли оцінювала своїх супутників, що сиділи зі мною в одному автобусі. Але атмосфера, що панувала в тому домі, тиснула на мене більше, ніж будь-коли. Наступного ранку я вийшла прогулятися в сад у супроводі Антеї. У кінці головної стежки, що поросла травою, був пагорбок. Пагорбок, який утворився з руїн обваленої теплиці. Вона обвалилася, бо давно потребувала ремонту, а садівників під час і відразу після війни знайти було неможливо. Обвалену цеглу склали пірамідою, яку присипали землею, закрили дерном, і посадили там повзучу рослину, що має в народі назву «трава диявола». Ця повзуча рослина добре відома тією своєю властивістю, що її нерідко використовують, коли хочуть сховати або прикрити якісь дуже негарні будівлі чи руїни в саду. Це одна з тих квіткових кущових рослин, які ростуть дуже швидко. Вона поглинає, вбиває, висушує і знищує все, над чим росте. Вона цвіте чудовими білими квітами й може здаватися дуже гарною. Коли я на неї дивилася, вона ще не розквітла, але мала незабаром розквітнути. Я стояла там поруч з Антеєю, і вона здавалася дуже засмученою тим, що сестри втратили теплицю. Вона розповіла мені, як у теплиці вони вирощували чудовий виноград, це був один із її найяскравіших дитячих спогадів про їхній сад. І їй хотілося, їй страшенно хотілося зібрати трохи грошей і знести цей пагорбок, розрівняти ґрунт, відбудувати теплицю й посадити в ній лозу мускатного винограду та персикові дерева, щоб усе було так само, як тоді, коли ще існувала стара теплиця. То була справді жахлива туга за минулим. І навіть більше, ніж це. Я знову дуже виразно відчула атмосферу страху. Щось її лякало, коли вона дивилася на пагорбок. Я тоді не могла зрозуміти, у чому річ. А потім сталася пригода, що закінчилася смертю Елізабет Темпл, і з тієї історії, яку розповіли Емлін Прайс і Джоана Крофорд, можна було зробити лише один висновок. То не був нещасливий випадок. То було умисне вбивство.

— Мабуть, саме тоді, — провадила міс Марпл, — я все зрозуміла. Я дійшла висновку, що були три вбивства. Я вислухала повну розповідь про сина містера Рейфаєла, хлопця зі злочинними нахилами, який мав уже кілька судимостей, подумавши, що, попри всі свої негативні риси та вчинки, він не скидався на вбивцю або на хлопця, який може стати вбивцею. Усі докази були проти нього. Ніхто не мав найменшого сумніву в тому, що це він убив дівчину на ім’я Вериті Гант, як я на той час уже знала. Але я такі сумніви мала, а архідиякон Брабазон, можна сказати, перетворив їх на впевненість. Він знав цих молодих людей.