Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Вибачте, дядю Ваню. Справді, часу нема зовсім. Ще трохи — біда. Тобто, — запнулася я, — біда вже. Ви казали, можу прийти, як погано стане. Уперше прийшла, ви ж знаєте. Бо погано зовсім і навряд чи краще буде.
Баркас відсунув блюдце. Лице далі здавалося добрим, лиш очі виказували — стали раптом холодними.
— Кажи.
Фразу прокрутила з кілька десятків разів, поки бігла сюди.
— Я наробила такого... Дядю Ваню, я людину вбила.
Випалила відразу, щоб відрізати собі шлях назад, махом спалити мости.
Баркас не здивувався. Тут, у Воркуті, когось убивають щодня. А чоловіка, який половину життя провів за ґратами й колючим дротом, такою новиною тим більше не заскочиш, навіть не завжди зацікавиш. Але цікавість усе ж в очах блиснула.
— Кажи, — повторив. — Коли, кого, за що.
— Годину тому, може — трохи більше. За що? Чіплявся, погрожував, хотів зґвалтувати й зробив би це. Ґвалтував би потім щодня, я б повісилася чи ще щось зробила з собою.
— Хто?
— Це найстрашніше, дядю Ваню. Офіцер він, емдебешник. Капітан.
— Хто?
— Смоляков... Капітан Смоляков.
— Чув про такого. Звірюга скажена, без царя в голові, навіть без товариша Сталіна. Як упорала його?
Я вклякла. Чомусь про спосіб убивства, який назву, не подумала. Відповіла не відразу, розуміючи: само по собі це вже викличе підозру. Баркас не квапив, і я вирішила: спишеться на мої нерви й переляк.
— Застрелила. У нього ж пістолет, він погрожував...
Старий подався трохи вперед.
— Іди ближче, Домцю. Щось запитаю тихенько.
Навіть якби відчувала підступність — усе одно б послухалася.
Нахилилася через стіл.
Мить — суха, чіпка, міцна рука стиснула шию, сильно надавила, притиснула до поверхні. Не встигла злякатися, навіть не скрикнула: Баркас уже стояв наді мною, біля ока побачила вістря ножа.
— Страх загубила, сучко? — процідив старий, скидаючи маску домовика й показуючи себе справжнього. — До кого прийшла, галушко полтавська? Забула? Чи нагадати? Я Ваня Баркас, і не бреши мені, тварюко! Убила, кажеш?
— Убила... Дядю Ваню... Правда...
— Довго думала, як відповісти. Стріляла вона! Ти дихаєш через раз, доходяга! Забрала вона ствол у лягавого! Батькові покійному на тому світі розкажеш, мамку ще гукни! Убила вона! Насправді для чого приперлася? Хто послав, ну?!
— Ніхто! Сама! Він правда мертвий! Під ліжком у мене!
— Кажи!
— Я його...
— Ще слово брехливе — баньки виколю! Ну!
— Остап! — видихнула нарешті, не маючи сил опиратися.
Баркас послабив хватку, відвів руку з ножем.
— Отак. Який Остап, де взявся? Кавалер?
— Ні... Тобто... не знаю... — З переляку я зовсім заплуталася, кожним словом риючи собі й своєму рятівникові глибоку яму. — Він прийшов...
— Прийшов і замочив лягавого?
— Я ховала його в себе. Остапа.
— Молодця. Отак би відразу.
Старий пустив мене, повернувся на місце. Я розпрямилася, витерла сльози, знову побачила перед собою затишного домовинка.
— Чому ховала? Він із наших чи як? Посварився з законом, чимось не догодив?
— З табору втік, дядю Ваню. — Вигадувати щось інше після нападу вже не мала сил. — Недавно буза була на одному з пунктів, нас попередили про обережність, ще трошки чула краєм вуха.
— Ходили чутки, — кивнув Баркас. — Люди нюхають, чи правда. Якої він масті, Остап твій?
— Не знаю. — Упевненість поволі поверталася. — Дядечку Ваню, дорогенький, не про масті зараз мова. Яка, в біса, різниця, коли цей Остап завалив чекіста? За вашими законами, чоловік хорошу, правильну справу зробив. Його захистити треба. І мене разом із ним.
— Для того прийшла?
— Для того.
— Чого хочеш?
— Допоможіть позбавитися трупа. Це найперше. Не можу я його під ліжком у себе тримати! Витягнути й залишити десь поруч — теж. Капітан гармидер здійняв, горлав, були ті, хто чув. Почнуть питати, дуже швидко на мене вийдуть. Не хочу, дядечку, не хочу...
— Тихо, тихо. — Баркас легенько похлопав мене по руці. — Замочити лягавого — це, правда, гарне діло. Тим більше — Смолякова. Наш брат, чесний фраєр, до його чекістських інтересів жодним боком. А він, падло, тягає блатних до себе під різними приводами й там, сука, кишки на кулак намотує. Краю не бачить, давно напрошувався. Бач, як вийшло, а кажуть — Бога нема. Брешуть, Домцю, брешуть. — Він відкинувся на спинку стільця. — Обіцяв твоїм не дати тебе образити. Моє слово — закон, кремінь. Ти мені ще за Остапа свого скажи.
— Не мій він...
— Скажи, дитино, скажи.
Я приречено зітхнула.
— Просити хотіла. Потім, як із капітаном вирішиться... Остап — збіглий. Йому б довідку яку, папірець із печаткою, щоб із Воркути вибратися. Ви ж можете таку роздобути.
— А ти, галушко полтавська, знаєш забагато.
— Нічого я не знаю. Думаю собі. Крім вас, дядю Ваню, у цих краях хіба міліція чи відомство покійного Смолякова такий папір намалює. Більше ніколи ні про що не проситиму. Моє слово теж міцне, повірте.
— Не вірив би, не сидів би тут із тобою, малою — дурною. — Баркас побарабанив пучками по столу. — Рішення моє таке, Домцю. Йди додому, сиди, носа не висовуй. Хто захоче зайти — придумай хворобу. Пришлю до тебе Валета, з ним будуть люди. Що казатимуть — усе слухай, що робитимуть — дивись і мовчи. Поки це, далі видно буде. Остап той мене дуже цікавить.
На тому розмова скінчилася.
Пошкодувала дуже скоро, що Остапом утікача назвала, а не Данилом. Вирішила собі: нехай Остап. Так безпечніше, ніж справжнє ім’я.
Знала б, як помилилася.
8
Посланці від Вані Баркаса прийшли, коли зовсім стемніло.
Першим ковзнув рудий вертлявий чоловічок із двома залізними фіксами в роті й татуйованими кистями — Валет. Назвався мені, потім — Данилові. Далі не відбулося нічого надзвичайного, усе минуло швидко й злагоджено. Валет став рачки, зазирнув під ліжко, реготнув, прошипів:
— Хана мусорку. — Потому став на рівні, звелів: — Витягайте.
Поки ми з Данилом вовтузилися, рудий вийшов і скоро повернувся в супроводі трьох мовчазних суворих блатарів. Вони вже приготували великий мішок, пошитий вручну. Спритно й звично, мовби займалися цим щодня, запхали туди