Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Справді свистітимеш?

— Ну, інший сигнал придумай.

— Та ну, свист — нехай.

— Ти... перебудеш тут до ранку? Не змерзнеш?

— Уже змерз. — Чи здалося, чи Данило справді не сумував. — Грітиме можливість вибратися. Не мріяв навіть.

— Якби мене не надибав?

— Це ти мене здибала, Домцю.

Але ж правда...

Більше затримуватися не могла. Так довго на морозці в сортирі ніхто не стирчить. Попрощалася, удачі побажала, швиденько побігла назад. Умостилася, вляглася на бік, зібрала нарешті думки докупи. І аж тоді зважила все.

Думайте про мене, що завгодно. Але в той момент вирішила: хай земляк, хай свій, хай утікач. Тільки ж не маю я наміру попадатися з ним разом. Іншого готова була здати. Данилові підказала єдиний можливий план дій. Упорається — далі щось доведеться придумувати разом. Зловлять, виявиться не надто спритним — не вийшло, значить. Проте мене він не викаже, а совість лишаю чистою: робила, що і як могла.

Спала погано.

Ранком рано всі підвелися, посунули до автобуса — художній керівник вибив у міськкомі партії для гастрольних потреб. Дві вантажівки вже чекали, кузови щільно запнули брезентом. Не можна, аби цінне вугілля випадало на ходу, дороги тут погані, машини стрибають. Потім усякі, кому не ліньки, виходять на шлях, назбирують собі повні відра — непорядок.

Наче спокійно все.

Мацала очима брезент, чи не випинається ніде підозрілий горбок.

Та ні...

Повернулися, вивантажилися. Жінкам можна день відпочивати, завтра на репетицію. Чоловіки, дарма що актори, інтелігенція, мусили брати лопати й звільняти вантажівки від заробленого добра. Якщо Данилові вдалося, міркувала я, матиме невеличке вікно, аби вислизнути: поки водії підуть грітися, а наші мужчини — брати знаряддя праці.

Боялася гіршого — і все одно вірила в удачу.

Від нього навіть у темряві чимось таким тягнуло... Словами важко пояснити. Сильний, у себе вірив, інших підводити не хотів. Ще інстинкт, він найчастіше підказує, як виживають.

Мені б не знати.

І не здивувалася: зраділа, коли свиснула, де треба, — а Данило показався на очі.

5

У себе в комірчині я краще його роздивилася.

Поки чекав, устиг витерти лице й руки снігом. Лице все одно лишилося з брудними патьоками. Та побачила чоловіка, якому однаково могло бути трохи за тридцять й майже під сорок. Поголена на табірний манір голова робила лоба ще ширшим. А змарнілість підкреслювала карбований профіль, на носі — невеличкий горбочок. Прийшов у солдатській шинелі, з якої здер погони, шапці, уже без зірочки спереду, ватяних штанях. Під шинеллю — теплий светр. Зеків так не вдягали, та мені не треба пояснювати: утікач убраний в трофеї, дбайливо та ретельно готувався до ривка: рятівного чи останнього в житті.

— Роздягайся, — наказала я.

— Для чого? Просто тут?

— Оглянути тебе треба. Якось помити. Перев’язати, бо кулею зачепило, на рукаві кров.

— Тоді відвернися.

— Відколи зеки сором’язливими зробилися?

— На волі, — кинув коротко, та все ж почав знімати із себе одяг.

Як залишився голий-босий, у самих несвіжих кальсонах, я повернулася спиною, занесла одяг за квітчасту завіску. Нею відгородила куток, де стояла грубка й помийне відро. Тут облаштувала собі щось на зразок кухоньки, й таким чином сама для себе створила бодай невеличку ілюзію людського житла. У якому є місце для кухні й навіть спальні.

Кинула Данилові речі на підлогу, замислилася. Випрати й почистити все це, звісно, не завадить. Що далі? Доведеться десь сушити. Хоч надворі ще зимова погода, верхній одяг годилося б трохи провітрити, аби став свіжішим. Навіть якщо цього не робити, не світити його, усе одно в комірчині самотньої дівчини з’явилися раптом чоловічі лахи. До мене постійно хтось заходить, доведеться придумати пояснення — а його нема й бути не може. Тим більше — сам Данило. Куди його подінеш? Шукати для нього одежину — знову світитися, давати підстави для небезпечних запитань.

Не знаю, до чого б дійшла. Зрештою, сама кашу заварила, самій треба їсти. Безвихідь ураз стала більшою для мене. Утікачеві щось загрожує лише в тому випадку, як до мене справді хтось постукає в гості. Але я маю повне право не пустити, списавши небажання на погане здоров’я, з тутешніми умовами життя підозр не виникне. Натомість мені якийсь час доведеться дбати про Данила. Чим неодмінно приверну увагу цікавих — а в театрі таких вистачає з надлишком.

І тут в усі роздуми знову втрутився нахабний випадок, давши новий, несподіваний і від того більш небезпечний поштовх подіям. Час показав: розв’язка від несподіваної появи капітана Смолякова тільки прискорилася. Та в момент, коли в двері загаратали і я впізнала його голос, нічого подібного не передбачалося.

Навпаки: земля стрімко йшла з-під ніг.

— Галушка! — судячи з тону, капітан уже встиг добряче хильнути. — Галушка, ти ж там! Відчиняй! Я бачив, ви вже приїхали! Артисти, мать вашу так!

Відкинувши завісу, я побачила Данила. Він, як був, стояв босий, у спідньому, і в очах я не прочитала жодних ознак переляку. Навпаки, вони ледь примружилися. Зараз утікач нагадував породистого сторожового собаку, якого з останніх сил утримують на повідку, а він готовий без команди вчепитися в горло злодюжці чи іншому порушнику спокою.

— Галушка, не придурюйся! Ти не спиш! Вивалю двері — гірше буде! — навіснів іззовні капітан.

— Хто? — виплюнув Данило питання.

— Погано, — відповіла я. — Дуже погано.

Єдиним можливим сховком тут був не затулений завісою куток, а моє ліжко. Небезпеки не уникнути, бо Смоляков не заспокоїться, поки не зайде. Але водночас ситуація нагадувала один із тих водевілів, якими славився наш театр. Жоден не обходився без сцени, де нездалий оперетковий коханець ховався під ліжко або в шафу. Данило ж не мав іншої можливості, крім як лізти під ліжко — такої розкоші, як шафа, у мене не було.

Перш ніж устигла щось зрозуміти, утікач сам прийняв рішення: присів, шаснув у сховок.

У мене ще туманилося в голові. Та опанувала себе. Вирішила: якось пронесе, відбивалася від капітана не вперше. У крайньому випадку підіграю, позаграю, дам аванс і виставлю геть. Потім доведеться викручуватися, проте робитиму це на людях, при свідках. Так Смоляков ще трохи стримувався.

Відчинила.

Капітан не зайшов — увалився, вторгнувся,