Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

Помилилася.

Ледве з життям не попрощалася.

2

Мене у Воркуті всі називали Домною.

Так звучить скорочено моє ім’я — Домнікія. Мама кликала Домцею. Але тут ніхто не розумів: означає воно, що людина належить Господу. Колись мою прабабусю по татовій лінії, Домнікію Чечель, знала й поважала вся Полтава. Радянські порядки змусили батька якомога менше говорити про своє купецьке походження. Хоч прізвище не міняв: хіба мало Чечелів в Україні...

Цукровар Чечель у Полтавській губернії був один. Його навіть нагородили золотою медаллю Священного Синоду за великі поставки цукру й благодійну діяльність, якою родина займалася. На гроші Чечелів збудували лікарню для бідних і сиротинець. Прабабка Домнікія після ранньої смерті чоловіка тримала цукрові заводи в руках, керувала вправно й передала дітям. Ті думали залишити спадщину онукам. Але скинули царя, потім більшовики захопили владу й полізли в Україну. Тато дивом уникнув призову в Червону Армію, а до Петлюри не пішов принципово, через розбіжності в поглядах. Суті дотепер не знаю. При мені батьки ніколи про це не говорили.

Тим більшим парадоксом став батьків арешт у тридцять сьомому саме як махрового петлюрівця. Утім, мені тоді виповнилося лиш сім, мене зовсім не переймали подібні речі. Набагато гірше та відчутніше, коли діти на вулиці, з якими недавно гралася, раптом почали тицяти пальцями й обзивати «вишкребком ворога народу». Маму незабаром після татового вироку звільнили з роботи — волею долі працювала медсестрою в лікарні, колись збудованою на гроші Чечелів, тільки тепер це була радянська медична установа.

У Полтаві стало важко, нестерпно, навіть страшно.

Коли одного дня мама сказала: їдемо до тата, я дуже зраділа. Ще не розуміючи, куди, як і що на нас там чекатиме. Мама ж оббила купу порогів, дивом змогла дізнатися, де тато відбуває покарання, й ризикнула. Вибігала дозвіл, завербувалася у Воркуту — так ми змінили спосіб нашого життя.

Їхали довго, зараз погано пам’ятаю ту подорож. Лиш нескінченні рейки, станції, дні й ночі чекання на залюднених вокзалах серед сірих безбарвних людей. Нарешті — кінцевий пункт призначення, холод та убогість побуту. Мамі вдалося влаштуватися в лікарню, і там жили в барачному селищі, де мали вузеньку, але все ж окрему кімнату. Сюди вміщалося ліжко, на якому ми спали вдвох, навіть коли мені виповнилося п’ятнадцять. Ще — пічка-«буржуйка», вона вистигала під ранок, і волосся примерзало до подушок. Клишоногий стіл, стілець і ослінчик, згодом десь роздобули старий, проте міцний комод.

І щури.

Вони були справжнім прокляттям барачної Воркута. Визнаю, поки вона була ще селищем і не називалася «Заполярною кочегаркою», огидних тварин аж так не кишіло. Та щойно газета «За нову Північ!» надрукувала в листопаді сорок третього відповідний Указ[32], тут почали зводити спеціальні каторжні бараки. Дармову підневільну робочу силу гнали туди етапами. Брудні люди понуро йшли вулицею міста, розтягнувшись у колону по п’ять, вохра[33] зачиняла за ними ворота, й виходити їм категорично заборонялося. Формально це були не табори, та все ж — місця позбавлення волі. Куди без перешкод могли заходити кримінальники. Справа в постачанні: каторжанам усе ж передбачався поліпшений харчовий пайок, завозили більше продуктів, які все одно до робітників не доходили. Блатні або забирали нахабно, або — домовлялися з адміністрацією, визначали частку кожного й передавали забране на чорний ринок.

Щури набігали туди, де є харчі й нема санітарних умов.

Свої бараки вільнонаймані намагалися від сірих полчищ захищати. Навчилися безжально й спритно вбивати гострозубих хижаків, яким усе ж удавалося знайти шпарину й пролізти в помешкання. Але вулицями в барачних селищах стало страшно ходити. Щурячі очиці світилися в темряві, хвостаті тварини не боялися нікого, вільно бігаючи вулицями, від них почали тікати навіть безпритульні собаки, зазвичай злобні й агресивні.

Отак ми й жили.

Незабаром після облаштування у Воркуті, тоді ще — робітничому селищі Кожвинського району, мама отримала дозвіл на побачення з татом, надалі мала таку можливість раз на чотири місяці. Весь час із язика не сходило: Домцю, дочекаємося тут, поки батька звільнять, поїдемо звідси всі разом, поки ж будемо біля нього, йому легше від того. Обдурила сама себе.

Тато помер у таборі, відбувши заледве половину терміну. Як це сталося, від чого — мамі ніхто не сказав. Тіло не видали, попрощатися не дозволили, закопали в загальну могилу на табірному кладовищі. Я вже стала трохи дорослішою, не лише за віком — усередині, Воркуті треба дякувати. Тож чула краєм вуха: мама зробила можливе й неможливе, дізналася: вбили його там. Чи блатні, чи наглядачі, аж такого не вивідала. Після того стала швидко здавати, і поховала я її весною, у той самий день, коли по радіо диктор Левітан урочисто оголосив про кінець війни.

І я лишилася в нашій комірчині сама.

Багато хто розгубився б на моєму місці, то вже, озираючись на досвід, кажу. Дівчинка, п’ятнадцять років, документів на руках нема, школу ще не закінчила, сама на білому світі. Жити треба за щось, ще й вижити — хто заступиться? Але Воркута давала рік за два, якщо не за три. Тому в паніку не впала. Зібрала думки докупи. І вирішила — школи мені більше не потрібно. Навчуся чого треба.

Пощастило знову: близька мамина подруга, теж вольняшка[34], якимось незрозумілим мені чином домовилася, аби мене прилаштували в «Сивій Масці». Не знаю, чи вдалося б мені знайти місце краще, чи взагалі викрутитися після маминого відходу самій. Якщо був тоді за Полярним колом куточок справжнього раю, то тільки там, у радгоспі. Чому «Сива Маска» — чорт його розбере. Уже коли опинилася в театрі, не в останню чергу — завдяки своїй новій несподіваній роботі, Прохор Власов побачив у тому знак долі й земне призначення.

— Маска, дитино — то символ лицедія. Ми, всі, хто служимо Мельпомені, завжди маємо по кілька масок відразу. Що більше масок, то краще для актора. Не кожному всяка пасує. Але все одно, дитино. Маска, знаєш, не просто назва.

З початком війни у Воркуті голодували.

Не жирували й раніше. Тільки в нас на Полтавщині навіть містян трохи рятувала городина. Тут же — мерзлота, нічого не росте, ще й пайки зрізали. В’язні мерли, наче мухи. Цивільні вольняшки опинилися на межі. Почалася дистрофія, і тут уже особисто начальник «Воркутбуду» товариш Мальцев забив тривогу. Не те, щоб людей пожалів. Йому план виконувати треба, норми виробництва зросли, війна того вимагала.