Не мій мільйонер - Ірина Романовська

Аня.

- Гаррі, злізь з мене, - крізь сон бормочу я до свого пухнастого кота та намагаюся зіштовхнути малого друга з себе.

Що ж він так тисне на мене зверху? Знову гаденя пробрався в кімнату та за звичкою ліг мені на груди.

Штурхаю раз, штурхаю два, а він навіть не ворушиться. Прислухаюся до його подиху. Рівне та тихе. Дивно. Адже його ранкове муркотіння з кожною секундою має ставати голосніше, якщо на нього не звертати уваги.

Ще він якийсь занадто важким став. Певно тато знову почав давати йому більше корму. Попереджали ж з мамою, що не можна вестися на цю зухвалу, пухнасту морду. Йому вистачає й однієї миски їжі за один раз.

- Гарріку, старий, зліз з мене. - Починаю бурчати я голосніше.

- Навіть не хочу зараз питати, чому ти, люба, обзиваєш мене чужим ім'ям. Але це звернення «старий» якось навіть прикро чути. Лише дев'ять років різниці. Могла б вже й звикнути. - Відповідає сонливо зовсім не пухнастий «Гаррі».

Мою дрімоту як рукою зняло. Відкриваю повіки та бачу, що на мені лежить Протасов, замість домашнього котика.

- Вибач, вибач, будь ласка. Гаррі - це мій домашній улюбленець. Кіт. Його названо на честь мого улюбленого книжкового героя. Мені наснилося, що він ліг мені на груди, тому я намагалася його зіштовхнути з себе.

Я хочу сховатися під ковдру від сорому. От тільки воно лежить десь на краю ліжка та мені точно до нього не дотягнутися, особливо лежачи під великим тілом Ігоря.

- Розслабся, Аню, це був жарт. Я чудово зрозумів про кого ти. Ти якось вже розповідала мені про нього. Але впустити шанс та те, ще раз подивитися на твої червоні щоки та перелякані очі, що бігають у паніці, я не міг. Обожнюю твої чесні та щирі емоції. Вони такі живі, такі справжні.

З веселою усмішкою Протасов підводиться наді мною, переносячи практично всю вагу свого тіла на руки. Чоловік тягнеться до мого обличчя та дарує мені неквапливий, ранковий, ніжний поцілунок.

Його ранкова ерекція виразно тисне мені в живіт, навіть через м'яку тканину трусиків. Внизу живота відразу ж починають відбуватися незрозумілі процеси, але я чітко відчуваю, як у мені запалав вогонь бажання.

Я хочу Ігоря. Хочу кохати з ним. Хочу злиття наших гарячих тіл.

Тільки з чого почати? Може обійняти його чи краще поцілувати?

Ми не вперше прокидаємося разом, але вперше після великої сварки. Я дуже хвилююся. Наче близькість в нас трапляється вперше.

- Ми зараз? Ти? - Натякаю на його член, який стоїть, як шлагбаум, між нами. - Певно спочатку треба зуби почистити? Мабуть?

- Як би мені не хотілося сексу з тобою зараз, але, на жаль, я не маю з собою презервативів. Вибач. Якось не очікував я, що вчорашній вечір закінчиться спільним ліжком. Тому примирливий секс доведеться трохи відкласти. Але я знаю інший спосіб, як тебе задовольнити. – Ігор вривається з наполегливим та тривалим поцілунком до мого нечищеного рота, показуючи тим самим, що для нього зараз це не є головним.

Різко встає з ліжка та йде до крісла.

Я з цікавістю стежу за його діями. Приймаю сидяче положення для кращого огляду. Вчасно згадую, що сиджу повністю гола та підтягую до себе ковдру з краю ліжка. Приховую груди та обертаюся ним довкола себе. Схрещую руки для вірності.

Протасов тим часом щось дістає з внутрішньої кишені своєї куртки та повертається до мене. Сідає навпроти та простягає мені оксамитову коробочку.

— Це я мав подарувати тобі ще вчора, але ганебно відключився на м’якій подушці. Ігор простягає вперед червону коробку. - З днем народження, Мала!

Тремтячими руками приймаю оксамитову коробку. Здивовано дивлюся на Ігоря.

«Це ж не обручка, так?» – питаю очима.

Не отримавши жодної реакції від чоловіка, повертаю свою увагу назад до предмета в долонях.

Красиво та витончено відкрити її, як справжня леді, у мене, звичайно ж, не виходить. Мене трясе настільки сильно, що я не втримую подарунок та впускають його. Одночасно намагаюся правою рукою спіймати летючу в повітрі коробку, лівою - втримати ковдру, що зісковзує з тіла.

Ще й хочеться мати при всій цій чудернацькій ситуації мати якомога незворушний вираз обличчя. Наче все йде за планом. Жодного провалу.

Я дуже сильно нервую, навіть не розумію чому. Це ж всього-на-всього подарунок. Від прикрості та сорому за свою незграбність я вже мало не плачу.

- Аню, може я допоможу? – обережно питає в мене Протасов.

- Так, було б добре. – погоджуюсь я швидко та хитаю вверх-вниз головою, кілька разів зрадницьки шморгнувши носом.

Ні, я не плачу. Це просто порошинка залетіла в носа. Щира правда.

Ігор, на відміну від мене, спокійний наче удав. Здається навіть, що він не помічає моїх дрібних негараздів, або успішно робить незворушний вигляд, що не помічає нічого. За це, я йому дуже вдячна.

Одним натиском він відкриває проблемну для мене коробку та повертає її передом до мене.

- Це мені? Яка краса. - зачаровано дивлюсь на прикрасу та навіть забуваю, що секунду назад я хотіла плакати.