Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті

– Не знаю, до чого ти, в біса, хилиш, – озвався ван Олдін, – та мені, власне, й начхати. Ти поводився з Рут як мерзотник.

– О, це так, – легко погодився той, – але ж її не проймеш. Уся в таточка. Під шаром білизни́ й пухнастості вона тверда, як граніт. Мені казали, ніби ви завжди мали славу жорсткої людини, але до Рут вам далеко. Ви ж бо принаймні любите хоча б одну людину більше, ніж себе. А от вона ніколи не любила й не любитиме.

– Годі! – урвав зятя ван Олдін. – Я запросив тебе сюди, аби відверто й навпростець сказати, що збираюся робити. Моя дівчинка має бути щасливою, а ти пам’ятай: за її спиною – я.

Дерек підвівся й став біля каміна. Недопалок полетів у вогонь. А коли чоловік заговорив, його голос звучав дуже тихо.

– І що саме ви маєте на увазі, цікаво дізнатися.

– Я маю на увазі, – мовив тесть, – що тобі краще й не пробувати це опротестувати в суді.

– О, то це погроза? – кинув Кеттерінґ.

– Сприймай, як тобі завгодно, – відрізав ван Олдін.

Дерек присунув стільця до самого столу. І всівся прямо навпроти мільйонера.

– А якщо припустити, суто теоретично, що я все ж розпочну процес? – ледь чутно промовив він.

Ван Олдін стенув плечима.

– Тобі й самому нічим буде крити, юний дурнику. Спитай у своїх адвокатів – вони миттю пояснять. Твоя обурлива поведінка загальновідома: про це говорить весь Лондон.

– Гадаю, Рут улаштувала сцену через Мірей. Ну й дуже нерозумно з її боку. Я ж не втручаюся в її стосунки з друзями.

– Про що це ти? – зажадав відповіді тесть.

Дерек Кеттерінґ пирснув сміхом.

– Бачу, ви не все знаєте, сер, – тільки й видобув він. – А тому, і це природно, упереджені.

Прихопивши капелюха й ціпка, зять рушив до виходу. А на прощання завдав останнього удару:

– Я не любитель давати поради. Але в цьому конкретному випадку категорично рекомендував би повну відсутність секретів між дочкою та батьком.

І швидко вийшов із кімнати й зачинив за собою двері, перш ніж мільйонер устиг скочити з крісла.

– Ну і що він, у біса, хотів цим сказати? – пробурчав ван Олдін, знову сідаючи.

Усе недавнє занепокоєння навалилося на нього з новою силою. Було в усьому цьому щось таке, до чого він іще не докопався. Телефон стояв під рукою. Чоловік ухопив його й попросив з’єднати з номером доньчиного будинку.

– Алло! Алло! Це Мейфер 81907? Місіс Кеттерінґ можна? А, її немає вдома? Ясно, вийшла на ланч. А коли повернеться? Не знаєте? Ну що ж, гаразд. Ні, передавати нічого не треба.

І він сердито кинув слухавку на важіль. А рівно о другій нетерпляче походжав сюди-туди в очікуванні на містера Ґобі. Того ввели до кімнати о десять хвилин на третю.

– Ну? – нелюб’язно гаркнув мільйонер.

Однак поквапити чоловічка не вийшло. Візитер сів за стіл, дістав дуже пошарпаного записника і заходився монотонним голосом читати з нього. Ван Олдін слухав уважно – із задоволенням, яке дедалі зростало. Нарешті Ґобі дійшов до останньої крапки й уважно втупився у кошик для сміття.

– Гм! – видобув мільйонер. – Схоже, справа обростає конкретикою. Усе закінчиться, не встигнемо ми й оком змигнути. Сподіваюся, докази з готелю надійні?

– Залізобетонні, – запевнив його містер Ґобі, зловтішно дивлячись на визолочене крісло.

– Так, а з фінансами в нього зовсім туго. Кажете, старається отримати нову позику? І вже практично вигріб усе, що міг, під гарантію очікуваної від батька спадщини. А щойно поповзуть чутки про розлучення, як ніхто йому не позичить і цента. Навіть більше: його векселі можна буде скупити й натиснути на нього з цього боку. Він наш із тельбухами, Ґобі, ми загнали його в глухий кут!

І американець гупнув кулаком по столу. А на обличчі проступив нещадно-тріумфальний вираз.

– Інформація здається задовільною, – тоненьким голоском протягнув чоловічок.

– Тепер мені треба зазирнути на Керзон-стріт, – сказав ван Олдін. – Дуже вам дякую, містере Ґобі. Ваша фірма віників не в’яже.

На чоловічковому обличчі з’явилася ледь помітна задоволена посмішка.

– Спасибі, містере ван Олдіне. Я стараюся щосили.

Одразу на Керзон-стріт мільйонер, утім, не пішов. А подався спершу до Сіті, де мав дві бесіди, які ще більше покращили його настрій. Звідти ж він на метро дістався до Даун-стріт. А коли йшов по Керзон-стріт, із будинку № 160 вийшов якийсь чоловік і попрямував угору по вулиці йому назустріч, так що вони розминулися на тротуарі. На мить ван Олдін подумав, що то не хто інший, як зять – позаяк зріст і статура здавалися схожими. Але коли вони порівнялися, мільйонер побачив, що це якийсь незнайомець. А втім, ні – не те щоб незнайомець: його обличчя будило в пам’яті певні спогади, і, поза сумнівом, пов’язані з чимось неприємним. Але даремно той сушив собі мізки: розплутати клубок асоціацій не виходило. Він, однак, не здавався і роздратовано тряс головою. Бо ненавидів почуття спантеличення.

Рут Кеттерінґ вочевидь чекала на батька. Адже не встиг той увійти, як вона підбігла до нього й поцілувала.

– Ну, тату? Як просуваються справи?

– Дуже добре, – відповів той, – але я хочу сказати тобі, Рут, кілька слів.

І враз відчув у ній ледве помітну зміну: імпульсивність її привітання поступилася місцем чомусь меткому й настороженому. Вона опустилась у велике крісло.

– Ну, тату? – повторила жінка. – Що таке?

– Сьогодні вранці я бачився з твоїм чоловіком, – промовив ван Олдін.

– Ти бачився з Дереком?

– Так. Він багато чого наговорив, і більшість сказаного була форменим нахабством. А от коли вже йшов, то кинув дещо таке, чого я до пуття не зрозумів: порадив переконатися, що між дочкою та батьком немає жодних секретів. Що то він мав на увазі, Руті?

Місіс Кеттерінґ трошки посунулася в кріслі.

– Я… я не знаю, тату. Звідки ж мені знати?

– Звісно, знаєш, – заперечив ван Олдін. – Той бо сказав і ще дещо: мовляв, у нього свої друзі, а в те, з ким водиш дружбу ти, він не втручається. То що ж він мав на увазі?

– Я не знаю, – повторила Рут Кеттерінґ.

Її батько сів. Його вуста зібгалися в жорстку складку.

– Слухай сюди, Рут. Я не збираюся влазити в це діло наосліп. Бо практично не сумніваюся, що твій благовірний стромлятиме палки в колеса. Наразі в нього нічого не вийде – тут сумнівів бути не може. Я маю чим утихомирити його, раз і назавжди стулити йому пельку, але мені треба знати, чи є потреба до