Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті

– Та що вже там – не надто… приємним, – погодилася місіс Кеттерінґ.

– От я й кажу, що час покласти цьому край! – І він ляснув долонею по столу. – У тобі досі можуть жити почуття до цього хлопця. Вирви їх з коренем! Поглянь фактам в обличчя. Дерек Кеттерінґ одружився з тобою заради грошей. Тут і казці кінець. Позбудься його, Рут.

На кілька хвилин вона втупилася в підлогу, а відтак сказала, не підводячи голови:

– А якщо він не дасть згоди на розлучення?

Ван Олдін спантеличено поглянув на неї.

– А його ніхто й не питатиме.

Донька зашарілася й закусила губу.

– Ні… звісно, ні… Я лише хотіла сказати…

І змовкла. Батько пронизливо глянув на неї.

– Що ти хотіла сказати?

– Хотіла сказати… – Вона затнулася, ретельно добираючи слова. – Не думаю, що він так просто здасться.

Мільйонер рішуче випнув підборіддя.

– Ти маєш на увазі, розпочне гучний процес? Ну і нехай! Хоча ти, власне, помиляєшся. Твій благовірний не зчинятиме скандалу. Перший-ліпший адвокат розтлумачить йому, що цим він тільки виставить себе на посміховисько.

– А ти не думаєш… – Вона неначе з чимось зволікала. – Ну тобто… просто щоб насолити мені… він може почати… скажімо так… прати брудну білизну на людях?..

Батько поглянув на неї з деяким спантеличенням.

– Тобто піде до суду? – Він похитав головою. – Вкрай малоймовірно. Бач, яка справа: для цього треба мати на руках хоч сякі-такі факти.

Місіс Кеттерінґ мовчала. Ван Олдін кинув на неї різкий погляд.

– Ну ж бо, Рут, кажи прямо. Тебе щось тривожить – що саме?

– Ні, нічого, зовсім нічого.

Та її голос прозвучав непереконливо.

– Тебе лякає публічність, еге ж? Я маю рацію? Залиш це мені. Я подбаю, щоб усе пройшло як по маслу: преса не здійматиме ні найменшого галасу.

– Що ж, гаразд, тату, коли ти справді вважаєш, що це найкращий вихід із ситуації.

– Ти й досі небайдужа до нього, так? Річ у цьому?

– Ні.

Ця відповідь пролунала цілком недвозначно. Ван Олдін мав задоволений вигляд. І поляскав доньку по плечі.

– Усе буде гаразд, дівчинко. Тобі нічого хвилюватися. Але наразі облишмо все це. Я привіз тобі з Парижа подарунок.

– Мені? Щось дуже гарненьке?

– Сподіваюся, тобі сподобається, – сказав мільйонер, усміхаючись.

Він дістав із кишені пальта пакуночок і простягнув їй. Та нетерпляче розгорнула папір. Клацнула кришка футлярчика. Із вуст зірвалося протяжне «Ох!» Рут Кеттерінґ любила коштовності – і то завжди.

– Тату, яка… яка краса!

– Шикарні камінчики, правда? – вдоволено видобув ван Олдін. – Тобі вони, дивлюся, до смаку.

– До смаку?! Тату, вони унікальні! Де ти їх дістав?

Той усміхнувся.

– Ха! Так я тобі і сказав! Їх, звісна річ, довелося купувати нишком. Вони ж бо досить широко відомі. Бачиш он той великий камінь по центру? Ти могла про нього дещо чути: це і є те саме «Серце вогню».

– «Серце вогню»! – повторила місіс Кеттерінґ.

Вона вийняла самоцвіти з футлярчика і притисла їх до грудей. Мільйонер мовчки спостерігав за донькою. І думав про всіх тих жінок, які носили ці коштовності. Про сердечні рани, відчай, ревнощі, заздрість. Як і за будь-яким уславленим каменем, за «Серцем вогню» тягся шлейф насильства й трагедій. Але, втримуваний упевненою рукою Рут Кеттерінґ, рубін, схоже, втрачав свою здатність приносити лихо. Ця жінка західного світу з її холодною, спокійною врівноваженістю здавалася живим запереченням трагедій і сердечних мук. Вона склала самоцвіти назад у коробочку, а відтак, підстрибнувши, обвила руками батькову шию.

– Дякую, дякую, дякую, таточку! Вони неймовірні! Ти завжди робиш мені найпрекрасніші подарунки!

– А як же інакше? – сказав ван Олдін, ляскаючи її по плечі. – Адже ти, Руті, – все, що в мене є.

– Ти ж залишишся на вечерю, правда, тату?

– Ні, не думаю. А хіба ти нікуди не збиралася?

– Так, але це можна запросто відкласти. Там не буде нічого цікавого.

– Ні, – заперечив батько. – Не треба порушувати домовленості. У мене по горло справ. Побачимося завтра, люба. Я, певно, зателефоную тобі, і ми зустрінемося в Ґелбрейтів…

Джентльмени Ґелбрейт, Ґелбрейт, Катбертсон і Ґелбрейт були лондонськими адвокатами ван Олдіна.

– Гаразд, тату. – Вона на мить затнулася. – Я тільки сподіваюся, що все це… вся ця історія… не завадить мені з’їздити на Рив’єру?

– А коли ти збираєшся їхати?

– Чотирнадцятого.

– О, то одне другому не завадить. Такі справи робляться не за один день. До речі, Рут, я б на твоєму місці не брав отих рубінів за кордон. Залиш їх у банку.

Місіс Кеттерінґ кивнула.

– Ми ж не хочемо, щоб тебе пограбували і вбили заради «Серця вогню», – пожартував мільйонер.

– Еге, а сам запросто носив їх у кишені, – відрізала закид дочка, усміхаючись.

– Твоя правда…

Якась нетвердість у його голосі привернула її увагу.

– Тату, що таке?

– Нічого, – усміхнувся він. – Пригадалася моя невеличка пригода в Парижі.

– Пригода?

– Так. Тієї ночі, коли я купував ці дрібнички.

І жестом вказав на футляр із коштовностями.

– Ой, розкажи.

– Нема про що розповідати, Руті. Кілька апашів були дещо знахабніли, але я вистрілив по них – вони й відчепилися.

Донька не без гордості поглянула на нього.

– Тобі, татку, пальця в рот не клади.

– Ще б пак, Руті.

Він ніжно поцілував її і пішов. А діставшись назад у «Савойю», віддав Найтонові короткий наказ:

– Зв’яжися з таким собі містером Ґобі – знайдеш його адресу в моєму особистому записнику. Він має бути тут завтра вранці о пів на десяту.

– Слухаю, сер.

– А ще я хочу бачити містера Кеттерінґа. Дістань для мене цього типа хоч із-під землі. Спробуй знайти його через клуб – словом, як собі хочеш, а розшукай і влаштуй нам зустріч завтра зранку. Краще не з самого, а ближче до полудня. Такі, як він, не надто ранні пташки.

Секретар кивнув на знак того, що інструкції зрозумів. А ван Олдін віддав себе в руки лакея. Ванна вже чекала на нього, і доки чоловік лежав, розкошуючи в гарячій воді, у голові прокручувалася розмова з дочкою. Загалом він був дуже задоволений. Його проникливий розум давно змирився з тим фактом, що розлучення було єдино можливим виходом. А Рут погодилася з пропонованим розв’язанням проблеми з більшою охотою, ніж він сподівався. Та все ж, попри її поступливість, у нього залишалось відчуття якоїсь невловимої тривоги. Щось у її поведінці здалося йому не зовсім природним. І він насупився.

– Можливо, все це просто фантазії, – пробурмотів ван Олдін сам до себе, – а все ж поб’юся об заклад, що вона мені чогось недоговорює.

Розділ