Українська література » » Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті

Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті

---
Читаємо онлайн Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті
стояла, обпершись об стулку й припавши вухом до замкової щілини. Антиквар не виказав ні здивування, ні обурення. Очевидно, все це було для нього звичною річчю.

– Ну, Зіє? – тільки й видобув він.

– Я не чула, як він пішов, – пояснила та.

То була приваблива молода особа – ставна, з пишними формами, блискучими чорними очима й настільки помітною загальною схожістю з мсьє Папополусом, що одразу ж ставало ясно: це батько й дочка.

– Як же дратує, – знервовано повела далі вона, – що крізь замкову щілину не можна водночас бачити й чути.

– Мене це теж нерідко дратувало, – зауважив той із надзвичайною безпосередністю.

– То ось він який, мсьє маркіз, – повільно промовила Зія. – Тату, а він завжди з’являється в масці?

– Щоразу.

Запала пауза.

– Гадаю, йдеться про рубіни? – запитала донька.

Батько кивнув.

– Ну, яка твоя думка, маленька? – поцікавився той, і в його чорних очицях-намистинках прозирнуло щось схоже на веселощі.

– Про мсьє маркіза?

– Так.

– Гадаю, – неквапливо проказала вона, – дуже рідко буває, щоб справдешній церемонний англієць аж так добре розмовляв французькою.

– Ага! – мовив мсьє Папополус. – То он якого ти дійшла висновку.

Він, як і завше, не поспішав ділитися своїми думками, але поглядав на Зію з ласкавим схваленням.

– Я також подумала, – докинула та, – що голова у нього якоїсь дивної форми.

– Завелика, – сказав на це батько, – трішки завелика. Але перука завжди породжує такий ефект.

Вони обмінялися поглядами й посміхнулися.

Розділ третій

Серце вогню

Руфус ван Олдін пройшов крізь турнікетні двері готелю «Савойя» і попрямував до конторки портьє. Той привітав його шанобливою усмішкою.

– Радий знову бачити вас, містере ван Олдіне, – промовив він.

Мільйонер-американець лише недбало кивнув у відповідь.

– Усе гаразд? – запитав новоприбулий.

– Так, сер. Майор Найтон нагорі, у вашому люксі.

Ван Олдін знову кивнув.

– Пошти немає? – поблажливо процідив він.

– Усю кореспонденцію передали прямо в номер, містере ван Олдіне. Ой, зачекайте хвилинку!

Його рука пірнула в одне з відділень і дістала листа.

– Щойно отримали, – пояснив портьє.

Мільйонер узяв у нього конверт і щойно помітив почерк, по-жіночому граційний, як вираз його обличчя зненацька змінився. Різкі контури пом’якшали, а жорстка складка губ розгладилася. Тепер він мав вигляд іншої людини. З листом у руці та досі усміхаючись підійшов до ліфта.

У вітальні його апартаментів за письмовим столом сидів молодий чоловік і жваво сортував кореспонденцію з тією спритністю, яка породжується тільки тривалою практикою. Забачивши ван Олдіна, він стрибком звівся на ноги.

– Привіт, Найтоне!

– Радий вас бачити, сер. Гарно провели час?

– Так собі, – холодно відказав мільйонер. – По-моєму, сьогоднішній Париж – глухе містечко. Та все ж я отримав те, по що їздив.

І досить неприємно посміхнувся сам до себе.

– Гадаю, як і завжди, – зауважив секретар, сміючись.

– Що є, те є, – погодився той.

Він розмовляв у суто фактологічній манері, як-от коли констатують дещо загальновідоме. Скинувши своє важке пальто, господар підійшов до столу.

– Є щось термінове?

– Не думаю, сер. Здебільшого рутинна писанина. Я, правда, ще не все розсортував.

Ван Олдін коротко кивнув. Він був не з тих, хто часто шпетить або хвалить. Його підхід до наймання персоналу вирізнявся простотою: кожен отримував змогу проявити себе, а тих, хто виявлявся неефективним, швидко звільняли. Підбір кадрів теж проходив нетрадиційно. Так, Найтона мільйонер випадково зустрів на швейцарському курорті два місяці тому. Уподобавши цього хлопчину, він проглянув послужний список майора і знайшов там пояснення його кульгавості. Ветеран не робив таємниці з того, що шукає собі місце, і навіть несміливо поцікавився в американця, чи не чув той про якусь годящу вакансію. Ван Олдін пригадав – із жорсткою, але й веселою посмішкою – всю глибину приголомшення цього молодика, коли йому запропонували пост секретаря в самого небожителя.

– Але… я не маю досвіду роботи з діловими паперами, – промимрив, затинаючись, той.

– А він тобі й ні до чого, – відказав роботодавець. – Для таких справ я маю вже аж трьох секретарів. Але скидається на те, що наступні півроку я проведу в Англії, тож мені потрібен британець, що… ну, знає, за які кінці посмикати… і міг би опікати мене серед тамтешнього товариства.

Тепер у ван Олдіна були всі підстави вважати, що він не помилився у своїй оцінці. Найтон виявився метким, тямущим, винахідливим і мав воістину чарівні манери.

Секретар указав на три-чотири листи, які лежали окремо, на краю стола.

– Можливо, було б не зайве, якби ви продивилися ось ці, сер, – обережно запропонував він. – Верхній стосується угоди з Колтоном…

Але Руфус ван Олдін здійняв руку у протестному жесті.

– Сьогодні ввечері я не збираюся проглядати жодного крючкодерства, – заявив бос. – Усі вони можуть зачекати до ранку. Крім ось цього, – додав він, опускаючи очі на лист, який тримав у руці. І знову на його обличчі промайнула та дивна усмішка-трансформація.

Річард Найтон і собі доброзичливо всміхнувся.

– Від місіс Кеттерінґ? – промурмотів він. – Вона телефонувала вчора й сьогодні. Схоже, їй терміново треба зустрітися з вами, сер.

– Справді?

Усмішка спала з мільйонерових губ. Він розірвав конверт, який стискав у руці, та витяг вкладений аркуш. І доки читав, його обличчя похмурніло, вуста бгалися в жорстоку складку, яку так добре знали на Волл-стріт, а брови зловісно супилися. Найтон тактовно відвернувся і продовжив розпечатувати й сортувати кореспонденцію. У ван Олдіна вирвалася приглушена лайка, а його стиснутий кулак роздратовано гупнув по стільниці.

– Я такого не потерплю! – пробурмотів він сам до себе. – Бідолашна дівчинка, добре хоч за її спиною стоїть старий татусь.

Кілька хвилин він походжав сюди-туди по кімнаті, і його грізно насуплені брови не віщували добра. Старанний секретар не підводив голови від робочого столу. Раптом ван Олдін різко зупинився. І взяв зі стільця, на який тільки-но жбурнув його, своє пальто.

– Знову йдете, сер?

– Так, треба провідати доньку.

– А якщо зателефонують від Колтона?..

– Пошли їх до біса! – гаркнув бос.

– Як скажете, – без жодних емоцій відповів секретар.

До того часу мільйонер встиг натягнути пальто. Насунувши на голову капелюха, він майнув до дверей. А там, уже взявшись за ручку, затримався.

– Хороший ти хлопець, Найтоне, – кинув він, – але не дратуй мене, коли я заведений.

Той ледь помітно посміхнувся, але мовчав.

– Рут – моя єдина кровинка, – сказав ван Олдін, – і ніхто в цілому світі до пуття не розуміє, що вона значить для мене.

Його обличчя освітила примарна посмішка. Він засунув руку в кишеню.

– Хочеш дещо побачити, Найтоне?

І підійшов назад до секретаря.

З кишені з’явився пакуночок, недбало замотаний у коричневий папір. Мільйонер зірвав обгортку,

Відгуки про книгу Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: