Дванадцять китайців і жінка - Джеймс Хедлі Чейз

І лише коли кубинці пішли геть, гримнувши дверима, Феннер якось спромігся підвестися з підлоги. Тримаючись рукою за стіл, безтямними очима оглянув контору.

Пола сиділа, зіщулившись у кріслі. Вона вже вивільнила голову від сукні й тепер беззвучно плакала, сповнена соромом і люттю.

— Не дивися на мене! — вигукнула. — Не дивися на мене, чорт забирай!

Феннер, похитуючись, вийшов у приймальню і попрямував у маленьку вбиральню зліва. Набравши у раковину холодної води, ретельно вимив обличчя. Вода почервоніла. Вже упевненіше він підійшов до бару, дістав звідти пляшку віскі та дві склянки і жадібно випив. Голова тріщала. Віскі обпалило нутрощі, але й підбадьорило. Хлюпнув трохи віскі в іншу склянку і поплентався у кабінет. Пола спромоглася поскладати розірвані речі в кутку, продовжуючи плакати.

Феннер поставив склянку з віскі перед нею на стіл.

— Випий, мала! Це те, що тобі зараз потрібно.

Вона глянула на нього, а потім — на віскі. Тоді рвучко нахилилася, схопила склянку і виплеснула напій Феннерові в обличчя. Очі її дико зблиснули.

Феннер постояв хвильку нерухомо, а опісля витерся закривавленим носовичком. Пола затулила обличчя руками і розридалась уже по-справжньому. Феннер сів за стіл. Відчепив залитий віскі комір сорочки і жбурнув його у кошик для сміття. Потім старанно витер шию.

Отак вони сиділи кілька хвилин мовчки, і тишу порушували тільки ридання Поли. Феннер почувався жахливо. Потилиця неначе ось-ось вибухне, обличчя — мовби суцільна рана, а здерта шкіра на шиї немилосердно пече від віскі. Тремтячими пальцями він витягнув сигарету.

Пола перестала плакати.

— Отож, ти думаєш, що крутий, — почала вона, не підіймаючи обличчя. — І вважаєш, що сильний, еге ж? І ти дозволив цим бандюкам завалитися сюди та зробити з нами отаке? Боже мій, Дейве! Ти глибоко помиляєшся. Ти просто жовтороте пташеня. Чи бачив, що вони робили зі мною, поки ти валявся на підлозі, як спляча красуня?! Я погодилася працювати на тебе, бо думала: ти зможеш постояти і за себе, і за мене. Але помилилася. Ти просто сидів і дивився на все це! Слинько і розмазня! А що зробив опісля? Просто дозволив їм піти, а сам поплентався за випивкою! Тож, Феннере, з мене досить! Коли наступного разу мені знадобиться, щоби з мене зірвали одяг, то я тобі зателефоную — зможеш потримати свічку.

Вона щосили ударила кулаком диванну подушку та знову розплакалася.

І торочила одне:

— Ох, Дейве!... Як ти міг допустити, щоби вони зробили зі мною таке?

Поки вона говорила, Феннер сидів з кам'яним обличчям. Очі його були напівзаплющені, у них застигла крига.

Коли Пола нарешті втишилася, сказав:

— Ти права, сонечко! Я надто довго сидів тут без діла. — І він звівся на ноги. — Не кидай мене просто зараз, зачекай кілька днів. Зачини поки що контору й трохи відпочинь. А я займуся справами.

Він рвучко відчинив шухляду стола, витягнув звідти свій револьвер 38-го калібру, поклав його в кишеню штанів, прикривши рукоятку полами піджака. Відтак швидко вийшов з контори, зачинивши за собою двері.

Через годину, прийнявши душ та переодягнувшись, узяв таксі та поїхав у центр міста. Поки авто долало вечірні пробки, він невидющими очима дивився поперед себе. Лише міцно стиснуті кулаки на колінах видавали почуття, що нуртували в ньому. Таксі звернуло від Сьомої авеню вбік і помчало бічною вуличкою. Відтак зупинилось, і Феннер вийшов. Залишив водієві гроші й почав прокладати собі шлях тротуаром поміж хлопчаками, які борюкалися.

Бігцем подолав витерті сходи одного з будинків і подзвонив. За якийсь час двері відчинились, і неохайна стара, примружившись, глянула на нього.

— Айк удома? — запитав він.

— А хто хоче його бачити?

— Скажіть, що Феннер.

Стара зняла ланцюжок з дверей і впустила його.

— Обережно, коли будете підійматися, — додала вона — Айк сьогодні не в гуморі.

Феннер, обминувши її, пішов темними сходами нагору.

І відразу ж скривився від запаху зіпсутої їжі, змішаного зі смородом бруду. На першій сходовій клітці постукав у двері. Почувся шум голосів, а потім запала тиша. Двері неквапно прочинились, і худорлявий, але мускулястий хлопчина з гострою, мов у вепра, мордочкою оглянув його з голови до ніг.

— Чого треба?

— Скажи Айкові, що він мені потрібний. Я — Феннер.

Малий зачинив двері. Феннер чув, як той щось сказав, опісля відчинив двері й кивком запросив увійти.

Айк Бути сидів за столом з чотирма іншими чоловіками; вони грали у покер. Феннер зайшов і став у Буша за спиною. Інші гравці поглянули на нього з підозрою, але гри не припинили. Бути ретельно вивчав карти. Це був кремезний, огрядний чолов'яга з червоним обличчям та бровами, що зрослись. У його жирних пальцях карти нагадували кісточки доміно.

Кілька хвилин Феннер мовчки спостерігав за грою. Потому нахилився і прошепотів Бушу на вухо:

— Ти зараз жахливо влетиш.

Буш знов уважно вивчив карти, прочистив горло і сплюнув на підлогу.

З огидою жбурнув карти на стіл. Відкинувсь у кріслі, через хвильку звівся на ноги та відвів Феннера в дальній куток кімнати.

— Чого тобі треба? — гаркнув він.

— Двох кубинців, — спокійно сказав Феннер. — Обидва в чорному. Чорні капелюхи з опущеними крисами; білі сорочки; крикливі краватки. Чорні черевики з тупими носаками. Обидва — шмаркачі. Обидва зі «стволами».

Айк заперечно хитнув головою:

— Я таких не знаю. Вони не наші.

Феннер холодно глянув на нього.

— То швидко з'ясуй, хто вони. Вони потрібні негайно.

Айк стенув плечима.

— Що ті кубинці тобі зробили? — запитав. — Ти заважаєш мені грати...

Феннер, повернувши обличчя, продемонстрував Бушеві глибоку рану на вилиці.

— Ті двоє шмаркачів увірвалися в мою контору і поставили мені автограф... роздягнули Полу... і спокійно вшилися!

Айкові очі налилися кров'ю.

— Зачекай-но, — сказав він. І підійшов до телефона на столику. Після тривалої розмови упівголоса урешті поклав слухавку й кивком прикликав Феннера. Той підійшов.

— То ти їх знайшов?

— Так, — Айк витер спітніле обличчя рукавом сорочки. — Вони в місті вже п'ять днів. Ніхто не знає, хто вони, до біса, такі. Їхнє лігво у Брукліні. Ось адреса. Здається, вони знімають там хату. Мають гроші, але ніхто не знає, як