Дванадцять китайців і жінка - Джеймс Хедлі Чейз

— Ну ти й спритник! — зауважив Ґроссет. — Але наша інформація тобі навряд чи допоможе. Нам нічого не вдалося з'ясувати.

— А як вони доперли туди китайця?

— Це не важко. Вони занесли його у вантажний ліфт у кошикові для брудної білизни і розпакували в порожньому приміщенні перед тим, як підкинути тобі.

— Е-е, не вплутуйте сюди мене, — заперечив Феннер. — Мені вони нічого не приносили! Вони його там і залишили.

Ґроссет видав якийсь смішок.

— Чи хтось бачив хлопців, які його принесли?

— Ні, — відповів Ґроссет.

— Що ж, дякую, колего. Одного дня відплачу тобі тим самим. Більше нічого? Нічого, що видалося б підозрілим?

— Мені багато що видалося підозрілим, але це не допоможе розслідуванню. Цьому чоловічкові перерізали горлянку, і хтось турботливо її зашив. Це дивно. А на спині є пасмуги, неначе перед тим його били батогом. Це також дуже дивує.

Феннер похолов.

— Що?! Того китайця хтось бив?

— Так. Він увесь посмугований. Це тобі про щось говорить?

— Поки що ні, але, думаю, це допоможе, — сказав Феннер і повісив слухавку.

Три-чотири хвилини він сидів із закам'янілим обличчям, затуманеними очима дивлячись на телефон.

Коли через кілька годин Пола повернулася, то застала його у тій самій позі — ноги на столі, піджак усипаний сигаретним попелом, а на обличчі — купа запитань.

Вона поклала на крісло валізку, зняла капелюх і жакет.

— Щось сталося?

Феннер заперечливо похитав головою.

— Якби не мертвий китаєць, то я би відхопив дармові гроші. Але ті хлопці не ризикували б так, перевозячи труп у мою контору, якби їм конче не треба було прибрати мене з дороги.

Пола відчинила валізку й дістала книжку.

— Я вже повечеряла, — сказала, вмощуючись у кріслі біля столу. — Тож готова чергувати. Якщо хочеш, щоб я тебе відпустила, то можеш іти.

Феннер кивнув. Підвівшись, він струсив із себе попіл.

— Ок! Скоро буду. Якщо вона зателефонує, скажи їй, що мені обов'язково треба з нею зустрітися. Дізнайся її адресу: як завгодно — але дізнайся! Хочу познайомитися з цією дамою ближче.

— Саме цього я й боюся, — пробурмотіла Пола, коли Феннер був уже коло дверей і не міг її почути.

За дверима він побачив двох чоловіків у чорному, які стояли впритул один до одного. Вони скидалися на мексиканців, але Феннер вирішив, що то, певно, іспанці, хоча й не був певний цього. Кожен з них тримав праву руку в кишені тісного піджака. Одягнені вони були однаково: чорні костюми, чорні капелюхи з м'якими крисами, білі сорочки та яскраві краватки. На перший погляд нагадували водевільних персонажів, однак, подивившись пильніше в їхні очі, ви би почали згадувати змій та усіляких інших плазунів.

Феннер запитав:

— Ви хотіли мене бачити?

Та він уже й так знав, що їхні револьвери націлені прямісінько йому в живіт. Опуклість у кишенях ніколи не обманювала.

Той, який нижчий, сказав:

— Так, ми мали намір зайти до тебе.

Феннер прослизнув назад у офіс, Пола хутко відчинила шухляду стола і поклала правицю на Феннерів кольт 38-го калібру.

Куций наказав:

— Забери руку!

Він говорив крізь зуби, і так слова звучали ще переконливіше.

Пола відкинулась у кріслі й склала руки на колінах.

Коротун зайшов у контору та обійшов її всю. На обличчі у нього застигло спантеличення. Потім підійшов до великої шафи, де Пола тримала канцелярське приладдя, й зазирнув усередину. А тоді почав невдоволено бурчати.

— Якщо у вас, хлопці, вдосталь часу, то ми могли б пригостити вас гарячою вечерею, — запропонував Феннер. — Ще й покласти спати. Та й узагалі, почувайтеся тут, як удома.

Кордупель узяв важку попільничку, задумливо покрутив її в руках, а тоді зненацька сильно вдарив нею Феннера в лице. Феннер спробував сховати голову в плечі, та зробив це недостатньо швидко. Тож удар добряче оглушив його.

Інший гість витягнув невеличкий автоматичний пістолет і всадив його дуло Полі в бік.

Він зробив це так грубо, що вона мимоволі скрикнула.

Коротун сказав:

— Лише порухайся — і ми випустимо дівці кишки!

Феннер, діставши з нагрудної кишені носовичок, витер обличчя. При цьому, забруднив кров'ю манжет сорочки.

— Можливо, ми ще зустрінемося, — сказав крізь зуби.

— Обличчям до стіни! Хочу оглянути кабінет! — гаркнув коротун. — До стіни, швидко! Бо вріжу тобі ще раз!

І Феннер зненацька збагнув, що вони кубинці. З тих, яких хоч греблю гати в будь-якому портовому містечку південного узбережжя. Він стояв, повернувшись обличчям до стіни, з піднятими руками. І був такий розлючений, що, якби не Пола, то опирався б. Але якесь внутрішнє чуття підказувало йому, що ці хлопці надто небезпечні, аби з ними гратися.

Кубинець-коротун обмацав Феннера.

— Зніми піджак і подай його мені, — наказав.

Феннер жбурнув йому піджак. Кубинець присів на краєчок столу, ретельно оглянув кожну складку та промацав підкладку. Тоді кинув піджак на підлогу. Знову підійшов до Феннера й обмацав його. Той з відразою відчув запах часнику та брудного тіла. Йому закортіло придушити кордупля.

Кубинець відійшов убік і вилаявся. Потому повернув голову до Поли.

— Тепер — твоя черга.

Пола міцно стулила губи, але підвелась і зробила крок уперед.

— Не чіпай мене брудними руками, — спокійно мовила.

Кубинець сказав напарникові щось іспанською. Той тріпнув головою у бік Феннера.

— Підійди ти.

Феннер пішов до нього через усю кімнату, але, коли минав коротуна, той з усієї сили уперіщив його по голові рукояткою револьвера. Феннер осів на коліна, підтримуючи рівновагу руками, і в очах у нього все попливло. Кубинець копнув його в шию тупим носаком черевика, цілячись у сонну артерію.

Удар був дуже сильним, і Феннер завалився на бік.

Пола хотіла закричати, але кубинець боляче заїхав їй дулом у живіт, і натомість вона лише опустилася на коліна поруч з Феннером, хапаючи ротом повітря. Нападник схопив її під пахви і силоміць поставив на ноги. Відтак почав стягати з неї сукню через голову, затуливши їй обличчя. Міцно тримаючи за руки, він обмацував її, розриваючи одяг. Не знайшовши того, чого шукав, люто заліпив дівчині дзвінкого ляпаса. Інший кубинець обшукав її крісло і присів на краєчку стола.

Коротун швидко обнишпорив усю контору. Він робив це вправно —