Дванадцять китайців і жінка - Джеймс Хедлі Чейз

Феннер ставав нетерплячим.

— Тут я бос! — кинув коротко. — Цей тип у мене з кожною хвилиною стає дедалі холоднішим та холоднішим... І боюся, що не від благородного гніву.

Він жбурнув слухавку й придивився до китайця.

— Ну ж бо, дорогесенький, тобі саме пора прогулятися...

Пола просиділа у вестибюлі готелю «Балтимор» аж до третьої. Її неспокій сягнув апогею, коли врешті, о чверть по третій, Феннер, прямуючи до неї, пересік залу — брови нахмурені, очі жорсткі та холодні. Подаючи їй жакет, що лежав на вільному стільці поруч, сказав:

— Ходімо, крихітко, мені треба з тобою поговорити.

Пола пішла слідом за ним у майже порожній бар.

Феннер провів її до столика у дальньому кінці приміщення — саме навпроти входу Трохи відсунув столик од стіни — так, щоби бачити вхідні двері.

— Отже, тобі випивка подобається вже більше, ніж парфуми? — запитав, сідаючи поруч. — Думаєш, тут можна замовити щось пристойне?

— Дотепно, — зауважила Пола. — А що ще може робити дівчина в такому місці? Я випила лише три «рожеві дами»[1]. Щось не так? Я аж три години насиджувала тут мозолі на задниці!

Феннер кивнув офіціантові.

— Не кажи «задниця». Це вульгарно.

Він замовив два подвійних віскі та імбирний ель.

Сидячи спиною до Поли, Феннел спостерігав, як офіціант готує напої. Коли той поставив випивку на столик, налив собі у склянку віскі, а в іншу плеснув ель, підштовхнувши її до Поли.

— Тобі слід пильнувати за кольором свого обличчя, крихітко, — порадив, одним махом вихиливши півсклянки віскі.

Пола зітхнула.

— Викладай, що хотів, — сказала вона нетерпляче. — І відпусти мене нарешті в туалет. Я терплю вже три години.

Запаливши сигарету, Феннер відкинувся у кріслі.

— А ти переконана, що міс Дейлі вийшла без сторонньої допомоги?

Пола кивнула.

— Усе було саме так, як тобі й казала. Я підійшла до рецепції, щоби замовити номер. Вона стояла за мною. Я зняла рукавички, щоб розписатись у книзі гостей, і відчула, що за моєю спиною нікого нема. Озирнувшись, побачила, як вона вискакує на вулицю. Мчала так, ніби за нею сто вовків гналося. Поки я пройшла крізь двері-вертушку, за міс Дейлі вже й загуло. Кажу ж тобі, Дейве, я була в шоці! Але найбільше схвилювало те, що її гроші залишились у мене! Думаю, це була справді блискуча ідея — віддати гроші мені.

Феннер похмуро вишкірився.

— Ти навіть уявити не можеш, як мудро я вчинив, крихітко. Та я молодець, що відіслав тебе разом із грошима! Ну, що там було далі?

— Я повернулася в готель, попросила на рецепції конверт, запакувала гроші й віддала їх на зберігання касирові. Тоді знову вискочила надвір, але нічого нового не помітила, тому зателефонувала тобі.

Феннер кивнув.

— Добре. Якщо ти впевнена, що її ніхто не штовхав у спину, то поки на цьому й зупинимося.

— Цілком упевнена!

— А тепер слухай. Тут усе не так просто. Коли ти пішла, хтось підсадив до нас у приймальню мертвого китайця, та ще й із перерізаною горлянкою.

Пола підскочила на стільці.

— Мертвого китайця?

Феннер сумно посміхнувся.

— Так. Той китаєць мав перерізану горлянку й був уже мертвий, коли його нам підкинули. А чому це зробили, дідько його зна. Щойно побачивши, я запитав себе: «Навіщо?». Чоловічка підкинули або як попередження, або як наживку. Та я не хотів ризикувати, тому швидко перетягнув його у порожню кімнату в кінці коридору. І добре зробив, бо то була таки наживка. Не минуло й кількох хвилин, як до мене у контору ввалилися троє поліцейських. Вони шукали того китайця, і, повір мені, я ледь стримався, щоби не розреготатись їм просто в лице.

— Але чому? — здивувалася Пола.

— Уяви, що вони знайшли його тут! Мене точно затримали б. Ось чого вони хотіли — прибрати мене з дороги, доки вийдуть на слід тієї дамочки, Дейлі. Копи трохи охололи, коли нічого не знайшли. Утім, нашу контору таки обшукали. А тепер уяви, якби вони знайшли у мене шість «штук»! Тоді була би довга розмова...

Пола запитала:

— Але що це все-таки означає?

— Спитай щось легше. Це все починає мене забавляти, але й досі не розумію, що тут і до чого. А тобі що вдалося вивідати у міс Дейлі?

Пола трусонула голівкою.

— Нічого. Вона не хотіла зі мною балакати. Я поставила їй кілька наших звичних запитань, але та сказала, що говоритиме лише з тобою.

Феннер допив віскі й загасив недопалок.

— Здається, наше розслідування закінчилось. У нас є шість тисяч — і жодної роботи.

— Але ж ти не сидітимеш, склавши руки?

— А чом би й ні? Вона зі мною розрахувалася, чи не так? А коли я зробив максимум для того, щоби дамочка виклала мені все начистоту, — просто втекла. То чому маю переживати? Коли їй знову буде потрібна моя допомога, вона зі мною зв'яжеться.

Немолодий чоловік з худющим обличчям — тільки ніс та підборіддя — зайшов у бар і присів за кілька столиків од них. Пола з цікавістю поглянула на нього. Судячи з його червонуватих очей, він недавно плакав. Цікаво, чому, міркувала вона. Феннер перервав перебіг її думок.

— То що думаєш про цю дамочку — Дейлі?

Пола знала, чого він хоче від неї.

— Вона освічена. Одяг на ній елегантний та коштує чимало. І вона чимось дуже налякана. Не можу сказати точно, скільки їй років. Я дала б їй двадцять чотири — плюс-мінус шість років. Вона або справді мила дівчина, або добра актриса. Макіяж її стриманий, багато часу перебувала на сонці. Скромна...

Феннер кивнув.

— Ага, я чекав цієї фрази. Звісно ж, вона зі скромних. То чому ж роздяглася, щоби показати, як її хтось побив?

Пола поставила склянку на стіл і витріщилася на нього.

— Це щось новеньке... — зауважила.

— Так. Я все повідомляю тобі вчасно.

Феннер хитнув порожньою склянкою у бік офіціанта.

— Ти ж іще не знаєш, що поки я розмовляв з міс Дейлі, мені зателефонував якийсь чоловік і сказав, що вона — божевільна. Саме тоді дамочка почала стриптиз. І ось що мене непокоїть — це ніяк не в'яжеться з її образом загалом. А вона просто зняла жакет та блузку