Замах на бродягу - Жорж Сіменон

Почувши, що йдеться про неї, жінка одразу ж вийшла з кухні, така ж гладка, як Леа, але моторніша, жвавіша.

— Це ти про мене?

— Я от кажу, що Професор…

Вона зайшла до зали, витираючи фартухом руки.

— Це правда, що його хотіли вбити?.. Ви з поліції?. Ви гадаєте, що він вичуняє? — швидко заторохтіла вона

— Цього ще ніхто не знає, — ухильно відповів комісар. — Від чого ж він вас урятував?

— Так от, коли б ви мене бачили років зо два тому, ви мене не впізнали… Я була вся в екземі, замість обличчя — шматок голого м'яса… І так місяці й місяці… У диспансері мене примусили пройти щонайменше двадцять курсів лікування. Мене вже нудило від їхніх мастил… Але ніщо не допомагало… Мені навіть їсти заборонили, та й, чесно кажучи, мені було не до їжі… А що вже тих уколів!

Хазяїн підтакував, киваючи головою.

— І от одного дня до нас зайшов Професор і сів… стривайте… он там у кутку за дверима… А я саме розмовляла з зеленяркою, скаржилася їй… Коли бачу, він на мене зирк-зирк… І так якось дивно… А потім згодом і так просто, ніби йдеться про склянку вина: «Здається, я можу вас вилікувати…» — «А що, ви лікар?» — питаю. Він якось чудно всміхнувся і каже майже пошепки: «Права на практику в мене ще не забрали».

— І він виписав вам рецепт?

— Ні. Він попросив у мене трохи грошей, здається, двісті франків, і незабаром приніс із аптеки дві коробочки, якихось таблеток. «Будете приймати по одній перед їжею… А вранці і ввечері вмивайтесь солоною водою. Солі не шкодуйте». І хоч вірте, хоч ні, не минуло й двох місяців, як я забула, що таке екзема.

— Він іще когось лікував?

— Не знаю… Він був не дуже балакучий…

— Він заходив до вас щодня?

— Майже щодня… По вино…

— І завжди сам? Ви ніколи не бачили його в товаристві людей вам незнайомих?

— Ні.

— А він вам не казав, як його справжнє ім'я чи де він жив раніше?

— Знаю тільки, що в нього була дочка… Він якось побачив нашу дівчинку… Вона зараз у школі… Заходить, а вона — сама за стойкою… Мала злякалася, а він каже: «Не бійся… У мене теж колись була маленька дівчинка».

Ляпуент не міг приховати свого подиву. Ну що цікавого побачив патрон у цій історії? Навіть у найкращому разі про неї згадають у газетах якимись жалюгідними трьома рядками на останній сторінці!

Та Ляпуент не знав — він був надто молодий, — що емісарові вперше в житті доводилося мати справу з замахом на бродягу.

— Скільки з мене?

— Може, ще по скляночці — за здоров'я бідолашного професора?

Хазяїн категорично відмовився брати гроші і провів гостей аж до порога.

Проминувши міст Марі, вони невдовзі зупинилися під сірим склепінням муніципальної лікарні. Їм довелося вступити в тривалі переговори з незгідливою дамою, що чатувала за віконцем реєстратури.

— Отже, ви навіть не знаєте, як його прізвище?

— Я лише знаю, що на набережній його звуть Професором… Його привезли сюди минулої ночі.

— Минулої ночі тут чергувала не я… Куди його поклали?

— Не знаю… Вранці я розмовляв по телефону з кимось із практикантів. Він не знав, оперуватимуть його чи ні.

— А ви знаєте прізвище практиканта?

Вона гортала й перегартувала книгу записів і довго дзвонила кудись по телефону.

— Пробачте, а хто ви будете?

— Комісар Мегре.

Це ім'я їй нічого не казало, і вона тихо повторила з трубку:

— Якийсь комісар Метре…

Минуло щонайменше десять хвилин. Нарешті, немов роблячи їм послугу, вона зітхнула і знехотя проказала:

— Підніміться на четвертий поверх… Сходи ліворуч, в кінці коридора… Там звернетеся до старшої сестри…

Коридором туди й сюди сновигали заклопотані санітари, молоді практиканти, хворі у смугастих піжамах. Крізь відчинені двері палат виднілися ряди ліжок.

На четвертому поверсі знову довелося чекати: старша медсестра про щось роздратовано сперечалася з двома чоловіками.

— Ні, ні, і не просіть, я не можу цього дозволити, — кинула вона наостанку. — Зверніться до адміністрації.

Ті відійшли, бурмочучи крізь зуби щось досить круте. Старша сестра втомлено глянула на комісара.

— Ну, а у вас що?

— Я комісар Мегре…

Вона марно намагалася пригадати. Їй це ім'я також нічого не казало. Вона цілком належала до іншого світу, обмеженого чотирма стінами лікарні, світу нумерованих кабінетів, розділених перегородками відділень, ліжок, розставлених рядами в просторих палатах, дощечок з таємничими знаками. Тут не було місця для поліції.

— А! Вас цікавить бродяга…

— Як він себе почуває?

— Здається, ним зараз займається сам головний лікар месьє Маньєн.

— Його вже оперували?

— Звідки ви це взяли?

— Не знаю… Я гадав…

Тут Мегре відчував себе, як риба на піску, і явно торопів.

— Пробачте, а під яким прізвищем він у вас записаний?

— Під тим, що стоїть у його посвідченні.

— Це посвідчення у вас?

— Так… Я можу показати…

Сестра на хвилину зникла за скляною перегородкою в кінці коридора й одразу повернулася з брудною карткою, розбухлою від води.

Прізвище: Келлер.

Ім'я: Франсуа-Марі-Флорантен.

Професія: лахмітник.

Місце народження: Мюлуз, департамент Верхній Рейн…

Згідно з цим — документом, Келлеру минуло шістдесят три роки і проживав він у мебльованих кімнатах на площі Мобер. Комісар добре знав ці номери: вони здавна правили за офіціальне місце проживання для багатьох бродяг.

— Він опритомнів?