Замах на бродягу - Жорж Сіменон
Вона зачинила за собою двері. Мегре не чув, що саме вона там казала, але її голос звучав владно, рішуче. Шум одразу вщух.
— Даруйте, пане комісар… Діти сьогодні не в школі, і я обіцяла піти з ними гуляти.
— Ви б упізнали вашого батька?
— Думаю, що так.
Мегре дістав із кишені посвідчення Професора. Судячи з дати видачі документа, знімок було зроблено п'ять років тому. Це була карточка, знята фотоавтоматом, які стоять у великих магазинах, на вокзалах, навіть у поліцейській префектурі.
Очевидно, Франсуа Келлер не вважав цю подію досить урочистою, щоб голитися та робити порядок в туалеті. Його обличчя заросло густою бородою, яку він, мабуть, час од часу підстригав ножицями. Негусте волосся було скуйовджене, в погляді відчувалася втома й байдужість.
— Він?
Вона, мабуть, була короткозора, бо піднесла посвідчення до самих очей. Її рука помітно тремтіла.
— Я пам'ятаю його не таким, та я майже певна, що це він…
Вона знову схилилася над карткою.
— Коли б лупа, я змогла б… Стривайте, я зараз принесу…
Вона вийшла, залишивши посвідчення на круглому одноногому столику, і невдовзі повернулася з великою лупою.
— Над лівим оком у нього був невеличкий, але добре помітний шрам… Здається, його й тут можна розрізнити… Ось погляньте…
Мегре теж подивився в лупу.
— Я запам'ятала це тому, що він поранився через мене… Якось у неділю ми гуляли за містом… Стояла спека… Ми йшли понад пшеничним полем, вздовж якого росло безліч червоних маків… А поле було обгороджене колючим дротом… Мені тоді було вісім років… Я сказала батькові, що хочу нарвати букет… Він наступив на нижній дріт ногою і підняв верхній, щоб я могла пролізти… Дивно, що я й досі так добре пам'ятаю цю сцену… Не знаю, як це сталося, та раптом нижній дріт вислизнув у нього з-під ноги й ударив по обличчю… Коли ми дійшли до ферми, щоб промити й перев'язати рану, він був весь у крові. Мама боялася, що він може осліпнути… На щастя, все обійшлося добре, але шрам залишився…
Розмовляючи, вона весь час занепокоєно поглядала на Мегре і, здавалося, відтягувала ту хвилину, коли комісар повинен буде сказати їй причину свого візиту.
— З ним щось сталося?..
— Минулої ночі його було поранено, причім у голову…
— Де це сталося?
— На березі Сени… Потім його кинули у воду… Зараз він у лікарні… Лікарі гадають, що нічого небезпечного…
Він пильно стежив за її реакцією, та мадам Русле навіть не намагалася уникнути його допитливого погляду.
— Вам невідомо, як жив ваш батько?
— Я могла тільки здогадуватися…
— Що ви маєте на увазі?
— Коли він нас залишив…
— Ви сказали, вам було тринадцять років. Ви пам'ятаєте, як він від'їздив?
— Ні… Якось уранці я побачила, що його немає вдома, і дуже здивувалася… Тоді мама сказала мені, що він поїхав у далеку подорож…
— І коли вам стало відомо, де він?
— За кілька місяців… мама сказала, що він у Африці, десь в джунглях лікує негрів…
— Це була правда?
— Думаю, що так… Пізніше я зустрічалася з людьми, які його там бачили… Він жив у Габоні, за кількасот кілометрів од Лібревіля…
— І довго?
— Принаймні кілька років… В Мюлузі дехто вважав його мало не святим… Інші…
Мегре чекав.
— Інші, — повагавшись сказала вона, — називали його диваком, навіть божевільним…
— А як ваша матінка?
— По-моєму, мама з цим примирилася…
— Скільки їй зараз років?
— П'ятдесят чотири… Тобто п'ятдесят п'ять… Тепер я знаю, що батько залишив їй листа, в якому писав, що ніколи не повернеться і що дає згоду на розлучення… Мені вона його ніколи не показувала.
— Вони розвелися?
— Ні… Мама щира католичка.
— Вашому чоловікові все це відомо?
— Певна річ. Ми від нього нічого не приховували…
— Ви не знали, що ваш батько повернувся до Франції і живе в Парижі?
Вона швидко закліпала очима, але — Мегре був певний цього — все-таки не наважилася збрехати.
— І так, і ні… Відколи він нас залишив, сама я його ні разу не бачила… Мама теж… Але один давній мамин друг, із Мюлуза розповідав, ніби на бульварі Сен-Мішель бачив «сендвіча» дуже схожого на мого батька… Він обернувся і на оклик «Франсуа», але не признався…
— А вам з матір'ю ніколи не спадало на думку звернутися до поліції?
— Навіщо? Він сам обрав такий шлях! Все одно він не зміг би жити з нами…
— І вас ніколи не тривожила його доля?
— Ми з чоловіком не раз говорили про нього.
— А з матір'ю?
— Звичайно, я запитувала її — і коли жила з нею, і потім, коли вийшла заміж.
— І як вона дивиться на все це?
— Кількома словами цього не скажеш… Мамі його шкода… Мені також… Та інколи мені здається, що так йому краще… — І тихо, трохи ніяковіючи, додала: — Є люди, котрим важко пристосуватися до життя, яким ми живемо… А потім мама…
Вона схвильовано підвелася, підійшла до вікна і якусь хвилину дивилася на вулицю, немов збираючись з думками.
— Я не можу сказати про неї нічого лихого… У неї є свої погляди на речі… Як і в кожного з нас… Можливо, «владна вдача» — надто сильні слова, але вона любить, щоб усе було так, як їй хочеться…
— Після від'їзду батька ви дружно з нею жили?
— Більш-менш… А втім, я рада, що вийшла заміж…
— І вже не залежите від неї?
