Замах на бродягу - Жорж Сіменон

— Коли саме?

— Десь після обіду.

Відповідь явно не вдовольнила Йєфа ван Хутте.

— До речі, о котрій годині повернувся ваш брат?

— Як тільки від'їхала санітарна машина.

— Дякую вам…

Йєф ван Хутте знову допоміг помічникові прокурора пройти по вузькому містку, і всі п'ятеро піднялися на набережну. Бродяги тепер відійшли на кілька кроків.

— Ну, що ви про це думаєте, Мегре?

— Думаю, що це дуже цікаво. У нас рідко нападають на бездомних бродяг.

Під аркою моста Марі, між двома кам'яними підпорами, вони побачили якусь нехитру споруду: достеменно собача халабуда. А втім було ясно, що принаймні якийсь час тут жила людина.

На обличчі Паррена з'явився вираз такого безмежного подиву, що Мегре не втримався.

— Таке можна побачити під кожним мостом. Навіть навпроти Палацу правосуддя.

— І поліція нічого не робить?

— Якщо її зруйнуєш тут, вона виросте в іншому місці. Слава богу, в Парижі не бракує мостів.

Стіни були збиті із старих ящиків, замість дверей висів шматок брезенту. Щоб тут лягти, треба було добряче скорчитися. Від брудної соломи, якогось ганчір'я та пожмаканих газет, що лежали долі, сильно тхнуло, незважаючи на постійний протяг.

Помічник прокурора гидливо скривив носа. Комісар нахилився і почав робити «огляд майна».

Старе іржаве відро з вибитим дном правило за піч. Всередині ще сіріла купка попелу. Поряд лежало кілька шматочків дров'яного вугілля, зібраного бозна-де. Під брудною ватяною фуфайкою, що правила за подушку, Мегре побачив щось подібне до потайної схованки: дві зацвілі скоринки хліба, шматок дешевої ковбаси з часником, а навпроти, в кутку, кілька книжок.

— «Мудрість» Верлена, — впівголоса прочитав комісар. — «Надгробні промови» Боссюе… Хм…

Поряд лежав пожовклий від сонця й дощу старий випуск якогось журналу. Ага, торішній номер «Вісника медицини». Безперечно, знайдено десь на смітнику.

Нарешті, вщент роздерта книжка, точніше, її друга половина: наполеонівські «Нотатки з острова Святої Єлени».

Слідчий Дансіже цілком поділяв подив представників прокуратури.

— Дивна бібліотека… — зауважив він.

— Навряд чи в нього була можливість вибирати, — відказав комісар.

У ногах, під соломою, було кілька одежин: сірий латаний светр з плямами фарби, що колись, мабуть, належав художникові; жовті тикові штани, повстяні пантофлі з дірками на підошвах, п'яти непарних шкарпеток. Нарешті, ножиці з відламаним вістрям.

— Він помер? — запитав помічник прокурора, який і досі тримався віддалік, немов боявся набратися бліх.

— Годину тому я дзвонив до лікарні… Він був іще живий.

— Його сподіваються врятувати?

— Намагаються… У нього проломлений череп, і, крім того, є небезпека, що почнеться запалення легень…

Мегре покатав туди й сюди поламану дитячу коляску — бродяга, певно, брав її з собою, коли йшов ритися на смітниках. Потім по черзі оглянув уважні обличчя бродяг, що мовчки стежили за представниками правосуддя. Деякі з них одверталися, інші отупіло кліпали очима.

Мегре показав пальцем на гладку жінку.

— Підійди-но сюди!

Коли б це сталося років тридцять тому, він би, мабуть, зміг назвати на ім'я кожного з них: тоді він служив у відділі охорони порядку і знав особисто мало не всіх паризьких бродяг.

Вони не дуже змінилися за ці тридцять років. Хіба що їх стало трохи менше.

— Де ти ночуєш?

Жінка посміхнулася до нього, немов хотіла його задобрити.

— Там, — відповіла вона, показуючи на міст Луї-Філіпа.

— Ти знаєш чоловіка, якого вночі витягли з води?

У неї було брезкле обличчя, з рота тхнуло. Склавши руки на животі, вона кивнула головою.

— Ми звали його Професором.

— Чому?

— Він був дуже вчений… Кажуть, колись він і справді був лікарем…

— А давно він живе під мостами?

— Давно…

— Скільки років?

— Не знаю… Я їх не лічу.

Гладуха вдоволено засміялася і відкинула з обличчя сіре пасмо. Коли вона мовчала, їй можна було дати років шістдесят. Зараз, з відкритим беззубим ротом вона здавалася значно старішою. Розмовляючи, вона раз у раз повертала голову до своїх друзів, неначе запрошувала їх у свідки.

— Хіба ж не правда? — запитувала вона.

Бродяги мовчки кивали головами. Їм було явно не по собі в присутності поліції та цих вичепурених панів.

— Він жив сам?

Стара знову засміялася.

— А з ким йому було жити?

— Він завжди ночував під цим мостом?

— Ні… Раніше він спав під Новим мостом… Там я з ним і познайомилася… А ще раніше — на набережній Берсі…

— А на Центральному ринку? Чи не на Центральному ринку збираються щоночі більшість паризьких бродяг?

— Ні, — відповіла вона.

— Він ходив по смітниках?

— Бувало…

— Отже, незважаючи на дитячу коляску, він не був лахмітником. Інакше він би не ліг спати, як тільки стемніло.

— Він здебільшого працював «сендвічем»… Ходив по вулицях з рекламними щитами.

— А що ти ще про нього знаєш?

— Більш нічого…

— Ви ніколи не розмовляли?

— Чому? Я навіть іноді підстригала йому волосся… Треба допомагати одне одному…

— Він пив?

Стара з подивом глянула на нього. Наївне запитання!

— А що саме — вино чи щось міцніше?

— Червоне вино… Як і всі ми…

— І багато?

— Не більше за мене… П'яним я його ніколи не бачила… А от про мене цього не скажеш! — Вона знов засміялася. — Я вас знаю… Ви добра людина… Колись, років двадцять тому, ви вже допитували мене у себе в