Самотність у Мережі - Януш Вишневський

Елйот був такий. Як найкраще і найдорожче шампанське в барі. Сп’янив мене. Потім мала бути ще друга перерва. А потім концерт мав закінчитися. І шампанське теж. Але так не сталося. Вперше в житті з цілої опери я найкраще запам’ятала перерву між першим і другим актом. Насправді та перерва ніколи не закінчилась. Я це усвідомила собі сьогодні вранці в тому клубі. Головно завдяки відчуттям, загостреним четвертим днем голодування і четвертій склянці guinness’у.

Я провела з ним 88 днів і 16 годин мого життя. Жоден мужчина не мав так мало часу і не дав мені так багато. Один був зі мною впродовж 6 місяців, а не зумів мені дати того, що я мала з Елйотом уже після 6 годин. Я була з тим типом, бо вважала, що ті його «6 годин» лише настануть. Я чекала. Але вони ніколи не настали. Якогось дня під час безглуздої суперечки він почав кричати:

– Що такого дав тобі той холерний поляк, після якого тобі нічого не залишилося? Навіть жодної фотографії.– А коли, тріумфуючи, додав: – Чи він хоч знав, що це таке – фотоапарат?! – я виставила за двері його напівпорожню валізку, з якою він вселився до мене.

Отож, що мені дав цей «холерний поляк»? Ну що?

Наприклад, він дав мені оптимізм. Він ніколи не говорив про смуток, а я знала, що він пережив крайній смуток. Він заражав оптимізмом. У нього дощ був лише короткою фазою перед приходом сонця. Кожний, хто мешкав у Дубліні, знає, що такі думки – це приклад тотального оптимізму. Це при ньому я запримітила, що можна носити речі, які не мусять бути чорними. Це при ньому я повірила, що мій батько любить мою маму, лише не вміє це виявити. У це ніколи не вірила навіть моя мама, а також її психотерапевт.

Він дав мені таке почуття, коли тобі здається, що за хвилину ти здурієш від бажання. І при цьому ти напевно знаєш, що воно здійсниться. Він умів розповідати мені казку про кожну частину мого тіла. Мабуть, не було такої, до якої б він не доторкнувся чи не скуштував. Якби він мав час, поцілував би кожну волосину на моїй голові. Кожну по черзі. З ним мені завжди хотілося оголитися ще більше. В мене було відчуття, що чулася б направду гола лише тоді, коли б мій гінеколог вийняв мені спіраль.

Він ніколи не шукав ерогенних місць на моєму тілі. Припускав, що жінка є ерогенним місцем як цілість, а в тій цілісності і так найерогеннішим є мозок. Елйот чув про нашумілий G-пункт у піхві жінки, але шукав його в моєму мозку. І майже завжди знаходив.

Я дійшла з ним до кінця кожної дороги. Він завів мене до таких прекрасно грішних місць. Деякі з них є тепер для мене святістю. Інколи, коли ми кохалися, слухаючи опери або Бетховена, мені здавалося, що не можна бути ніжнішим. Ніби він мав два серця замість двох легенів. Може, і справді мав…

Наприклад, він дав мені таку малу червону гумову грілочку у формі серця. Ненабагато більшу від долоні. Солодку. Лише він міг знайти щось таке в Дубліні. Бо лише він звертав увагу на такі речі. Він знав, що я маю страшні ПМС-и перед ще гіршими менструаціями, і що тоді я несправедлива, жорстока, егоїстична, вредна відьма, якій усе заважає. Навіть те, що схід є на сході, а захід на заході. Одного дня він поїхав у інший кінець Дубліна і купив її. Тієї ночі, коли так жахливо боліло, він встав, наповнив її теплою водою і поклав мені на живіт. Але спочатку цілував мене там. Сантиметр за сантиметром. Повільно, делікатно і так неймовірно ніжно. Потім поклав мені це на живіт, і коли я, захоплена, вдивлялася в цю крихітку, він почав цілувати і смоктати пальці моїх ніг. Один за одним. На обох ступнях. Весь час дивився мені в очі і цілував. Навіть якщо ти не маєш ПМС-ів, можеш уявити собі, що це було чудово. На жаль, я пережила з ним лише три ПМС-и і три менструації.

Наприклад, він дав мені цю дитячу допитливість. Він питав про все. Так, як дитина, яка має право питати. Він хотів знати.

Він навчив мене, що «не знати» – це «жити в небезпеці». Цікавився всім. Усе зважував, у всьому сумнівався і був схильний вірити у все, якщо лише вдалося переконати його фактами. Пригадую, як він одного дня шокував мене, питаючи:

– Думаєш, що Айнштайн онанізував?

Наприклад, він навчив мене, що потрібно піддаватися своїм бажанням тоді, коли вони з’являються, і нічого не відкладати на пізніше. Так як тоді, під час гостини у величезному будинку якогось дуже важливого професора генетики, в ході дуже важливої нудної наукової дискусії про «генетичні обумовлення сексуалізму ссавців» він раптом встав, підійшов до мене, нахилився – всі замовкли, дивлячись на нас, – і прошепотів:

– На другому поверсі цього будинку є ванна, якої ти ще не бачила. Дивлячись на тебе, я не можу зосередитись на дискусії про сексуалізм. Ходи зі мною зараз до тієї ванни.

І додав:

– Думаєш, що це генетично обумовлено?

Я чемно встала, ми пішли нагору. Без слів обпер мене об кришталеве дзеркало у дверях шафи, спустив штани, розсунув мої ноги і… І «генетично обумовлений сексуалізм ссавців» набрав зовсім іншого, чудового значення. Коли через декілька хвилин ми повернулися вниз і сіли на свої місця, на мить запала тиша. Жінки уважно на мене дивились. Чоловіки запалили сигари.

Наприклад, він дав мені відчути, що я для нього найважливіша жінка. І все, що я роблю, має для нього значення. Щоранку, навіть коли ми спали разом, він, вітаючись, цілував мені руку. Розплющував очі, витягав мою руку з-під ковдри і цілував. І при цьому казав: «Добридень». Завжди польською. Так, як він це зробив першого дня, коли нас познайомили.

Часом, коли він прокидався вночі «вражений якоюсь думкою», – так це називав, – тихенько вислизав з ліжка і йшов працювати до тих свої генів. Повертався на світанку, заскакував під ковдру, щоб поцілувати мене в руку і сказати «добридень». Він наївно думав, що я цього не зауважувала. Я зауважувала наносекунди без нього.

Він міг прибігти до інституту, де в мене були заняття, і сказати мені, що запізниться на 10 хвилин на вечерю.