Самотність у Мережі - Януш Вишневський

Він не хоче нічого особливого від мене. Я лише повинна казати, як сильно його прагну. Більш нічого. Часом він розповідає мені про своїх доньок і дружину… Витягає гаманець і показує їхні фотографії. Він дбає про мене, добрий. Тричі на тиждень я отримую від нього букети квітів. Трапляється, їх приносять навіть уночі.

Я не сказала йому, що люблю пурпурові троянди. Це для мене дуже особисте.

Я б могла очолити цей банк у Кемберлі. Вже від завтрашнього ранку. Вистачило б одного дзвінка. Але я не хочу. Я волію бути «біржовим аналітиком, який подає надії» і не мати жодної відповідальності.

Я щораз краще граю на фортепіано. Багато подорожую. У Кемберлі в мене старий будинок із садом, повним пурпурових троянд. Коли немає візиту з Ліона, зустрічаюся у вікенди в Лондоні з моїми приятелями з кульчиками у вухах і ми робимо божевільні речі. Відвідую Острів.

Раз на рік я їжджу на зустрічі нашого курсу до Дубліна. Завжди в другу суботу травня. В Дубліні ночую в Trinity College. Відтоді, як Елйот звідти виїхав, там практично нічого не змінилося. Але в Trinity нічого не змінюється від ХІХ ст. У суботу вночі я втікаю із зустрічі нашого курсу і йду коридорами під бюро, у якому він тоді працював. Тепер там склад. Але двері такі самі. Мені приємно там трохи постояти. Тоді я теж багато разів стояла. Але один раз наважилася постукати. Це було трохи іншої ночі, ніж та нинішня. Рівно 12 років тому. Тоді його день народження закінчувався, а не починався.

Потім я повертаюся і затримуюся біля тієї аудиторії, де світло вмикалося і вимикалося з таким галасом, коли він впирався плечима об вимикач, а я стояла навколішках перед ним. Туди тепер не можна ввійти. Але все видно через помальовану шибку в дверях. Потім я повертаюся на зустріч однокурсників і напиваюсь.

Останнім часом я почуваюсь дуже самотньою. У мене буде дитина. Давно вже пора мати дитину. Мені вже 35 років. Крім того, я хочу мати щось своє. Щось, що я любитиму. Бо насправді – понад усе в житті я хочу когось любити.

Кілька днів тому я вислала е-mail до The Sperm Bank of New York, найкращого банку сперми в США. Вони найтактовніші, роблять найкращі генетичні тести і мають найповніші каталоги. Через місяць я лечу на зустріч з їхнім генетиком. У принципі, це лише формальність. Я б хотіла, щоб це була дівчинка. Я надіслала їм свій профіль. Ти не уявляєш собі, скільки донорів має IQ понад 140! А крім того, донор повинен бути з «музично обдарованого оточення», мати докторат і походити з Європи. Мені надіслали список прізвищ. Понад 300 донорів. Я вибрала лише з польськими прізвищами.

Я намагаюсь пригадати, які були очі в Елйота. Він мені говорив, що сірі. Я завжди бачила зелені. Коли я вибрала зелені очі й додала докторат з точних наук, залишилося 4 донори. Остаточно виберу одного з них після розмови з генетиком у Нью-Йорку.

Надходить ранок. Сьогодні неділя. 30 квітня. Це такий особливий день. Я маю на цей день два спеціальні келихи. Але це аж на вечір. Увечері я послухаю «Богему» Пуччіні, запалю сигару, яку привезла собі з Дубліна, і вип’ю найкраще шампанське. В перерві між першим і другим актом.

Я вип’ю і з Твого келиха. Всього найкращого в день Твого народження, Елйоте…

Дженніфер

P.S. Коли в мене народиться донечка, вона буде називатися Лаура Джейн.

ВОНА: Вони доїжджали до Франкфурта-над-Одером. Вона взяла пляшку з мінеральною водою. Подивилась на нього. Його комп’ютер лежав увімкнений на колінах, а він сидів із притисненою до серця правою рукою і вдивлявся у вікно. Вона також часом дивиться відсутнім поглядом, коли над чимось глибоко замислиться. Повіки не стулені, зіниці збільшені й зовсім нерухомі. Втуплені в одну точку. Точнісінько так само було з ним. Це неприродно. Та рука на серці й нерухомі очі. Його обличчя виражало сум. Майже біль.

У якийсь момент хтось відчинив двері. Поважного віку чоловік устромив голову в купе і голосно зачитував номери місць. Врешті звернувся до нього німецькою:

– Чи ви теж маєте плацкарту на це місце?

Він не реагував. Чоловік запитав удруге, і коли він знову не зреагував, відважився доторкнутися до його плеча.

– Вибачте, але чи ви також маєте плацкарту на це місце?

Він мав вигляд пробудженого зі сну. Відразу ж встав, поступаючись місцем прибульцеві.

– Ні. Я не маю жодної плацкарти. У мене навіть немає квитка. Це ваше місце.

Він вимкнув комп’ютер і заховав його до шкіряної торби. Повільно, щоб нікого не штовхнути, зняв свою валізку й поставив на підлогу. Випхав її на коридор вагона. Торбу з документами перевісив через плече. Зняв з гачка маринарку і перекинув її через торбу комп’ютера. Повернувся обличчям до внутрішньої частини купе і сумно подивився на неї. Попрощався з усіма в купе польською та німецькою і вийшов. Більше вона його не бачила.

ВІН:Життя переважно сумне. А потім одразу вмираєш…

До Інституту генетики Фундації Макса Планка найлегше доїхати шестисмуговою автострадою, яка простягається відразу ж біля сучасного будинку, у якому міститься його бюро. Це одна з найрухливіших автострад Мюнхена. Вона веде далі просто до центру міста, а там, де розташований його інститут, відділяє оточені високим парканом території базару від решти міста. Приблизно за сто метрів від інституту в напрямку до міста над автострадою пробігає віадук. Один зі стовпів віадуку стоїть на зеленій смузі, яка розділяє проїжджу частину автостради. За німецькими правилами його моторолер занадто повільний, щоб рухатись ним по автостраді. Отож віадуком він пробирається насамперед до базару, а звідти нормальними вулицями їде додому.

Учора він вийшов з інституту близько одинадцятої вечора. Він мав намір відмовитись від їзди моторолером і поїхати метро. У Мюнхені січень дуже холодний, у світлі ліхтарів на тротуарах іскрився лід. Моторолер на льоду непрогнозований. Він знав про це ще з минулої зими, коли упав на замерзлій калюжі і провів три дні зі знерухомленим коліном у гіпсі. Але коли він подумав, що мусив би тепер іти п’ятнадцять хвилин до двірця, потім чекати, може, навіть пів години, на метро, вирішив, що «цей один останій раз» ще поїде моторолером.

Біля середнього стовпа, на лівій частині