Вельветові джинси - Ростислав Феодосійович Самбук

— Старший лейтенант Затуливітер, — підкреслено офіційно відповів Хаблак, — захворів, і справу про крадіжку в вашій квартирі доручено вести мені.

— Та ну її, — одповів Перовський. — Не крути собі голову. Все одно нікого не спіймаєте…

— Вам, громадянине Перовський, завдано матеріальних збитків, — сухо перервав його Хаблак, — і ми мусимо знайти злодіїв.

— Які там збитки, сльози — не збитки, — похмуро посміхнувся Володимир Йосипович, — якось переживемо.

— Але ж згідно з протоколом…

Очі в Перовського зробилися колючими.

— А плюнь ти на протокол, майоре, — мовив з притиском. — Жінка моя старлею набазікала, а він, лопух, вуха й розвісив…

— Вибачте, але у вас вкрадено норкову шубку ціною приблизно в шість тисяч карбованців.

— Ха-ха… — коротко реготнув Перовський. — Що ти говориш, майоре! Де я візьму шість тисяч? Здурів!..

— Але ж…

— Не вір. Шубка не норкова, а під норку й коштує від сили дві сотні, ту кляту жінку послухай — вона тобі три короби наплете… — Примружився і хитро підморгнув Хаблакові. — Кожна жінка виставляє себе… Усьок? Ганчірку якусь повісить чи кроляче хутро, а каже: песець… Амбіція! Її послухати, то в нас на мільйон поцупили, а розібратися…

— Два бухарських килими, приблизна вартість яких… — почав Хаблак.

— Бухарських? Ти сказав — бухарських? — схопився за живіт Перовський. — Ну, насмішив, ну й дайот моя Хівря… Ти знаєш, скільки бухарський килим тягне?

— Догадуюсь. Та й в протоколі…

— Скільки там?

— Два килими — сім тисяч.

— Во! — мало не урочисто підвів угору вказівного пальця Перовський. — Це хто собі може дозволити? Тільки куркуль, а ми цих куркулів, — стиснув кулак, — ось так! За що боролися!

— За що кров проливали!.. — не без іронії додав Хаблак.

Але Перовський удав, що не помітив цього.

— Так, — ствердив вагомо. — Тепер, правда, у нас курс інший, на матеріальний добробут. Подумали ми з Хіврею, вибач, але я так свою Харитину називаю, й вирішили килими купити. Звичайно, пояси затягнули, все ж мало не шість з половиною сотень довелося викласти.

— У протоколі сказано, — блиснув очима Хаблак, — що килими коштують…

— Я ж тобі кажу: Хівря… Сусідки в нас різні, то бігають одна до одної й хваляться… У нас килими турецькі, а в нас — персидські… Ось і моя: бухарські… А вони, якщо розібратися, гомельські чи жмеринські, біс його зна…

“Ну й нах-хаба, — аж замилувався Перовським Хаблак. — Ну й гад повзучий!”

— А дублянки? — запитав удавано невинно.

— Мода! — твердо одповів Перовський. — Важко й незручно, та мода. Ось і дістав, знайомий в мене директор універмагу, сам розумієш, у торгівлі без знайомих не можна, ось в тебе в міліції, мабуть..

— У міліції дублянки не продають, — безжурно реготнув Хаблак, — і бухарські килими…

— Це точно, — ствердив Перовський, — дублянку й мені тепер важко дістати. Але якщо хочеш, — очі в нього звузилися, — тобі дістану. Чи твоїй дружині. За державну ціну, а це не так уже й дорого.

“Ось ми й дожили до того, що нам запропонували замаскованого хабара”, — подумав Хаблак.

— Ні, — одповів, — не треба, ще випадково вкрадуть, шкода буде…

— Оце врізав, — зареготав Перовський, — щоб нашу рідну міліцію пограбували! Пістолети ж вам дають?

— Зброя — не іграшка, Володимире Йосиповичу.

— І дають вам її не для пустощів, а щоб нас, радянських людей, захищали.

— Краще не скажеш.

— І прийшов ти до мене, майоре, не для пустопорожніх розмов, я так розумію.

— Звичайно, треба дещо дізнатися від вас та Харитини Никанорівни.

— Хіврі нема, поїхала до матері в Мелітополь.

— Шкода.

— Не шкодуй, майоре, вона тобі такого намеле, слухати гидко. Старлею весь протокол зіпсувала.

— З протоколом ще будуть ускладнення, це ж біс його зна що: ми шукаємо норкову шубу, а вона, виявляється, штучна. Хто за це відповідатиме?

— Хівря є Хівря… — Очі в Перовського хитро блиснули. — Що з неї візьмеш?

— Добре, з цим ми ще розберемось. А зараз прошу вас, Володимире Йосиповичу, пригадайте: хто із знайомих знав про ваш від’їзд?

— Для чого тобі?

— Щоб скоріше спіймати злодія.

— Кинь, зі мною можеш не темнити.

— Я — офіційна особа, товаришу Перовський, і темнити, як ви кажете, не маю права.

— Отже, вважаєш — хтось із знайомих?

— Важко сказати, однак квартиру вашу обікрали із знанням справи й непоспішливо. Наче хазяйнували в ній.

— Нікого із своїх знайомих не підозрюю, — твердо відповів Перовський. — Запиши це до протоколу чи ще кудись. До офіційного паперу тобто.

— Звичайно, зробимо. Але ж ви не відповіли на моє запитання.

— Прошу. — Перовський почав, дивлячись на Хаблака немигаючими очима: — Про мій від’їзд знали лише працівники магазину та госпторгу. Все.

— І ніхто більше?

— Так, і ніхто більше.

— А Харитина Никанорівна не казала нікому?

— Не казала. — Він явно не хотів, щоб міліція розшукала злочинців, і відверто знущався з Хаблака.

— Не може бути, щоб отак нікому не казали про від’їзд, — зробив останню спробу майор.

Перовський хитро примружив око.

— Усе на цьому світі можливе, майоре, і ти знаєш це краще за мене. Ще є запитання?

— Нема.

— То вибач, зараз футбол. — Він увімкнув кольоровий телевізор і демонстративно відвернувся від Хаблака.

Майор стримав свої емоції і заховав до теки папір, на якому записував відповіді Перовського. З цим пройдисвітом усе було ясно. Вже змирився з крадіжкою, точніше, не змирився, а, реально зваживши всі “за” і “проти”, дійшов висновку: йому буде гірше, якщо міліція знайде вкрадене. Підуть розмови