Світанок - Стефані Маєр
Легенди? Якщо існують міфи, тоді…
— Тоді ця істота — не перша? — перепитав Едвард, вихоплюючи в мене з рота запитання. — Можливо. Але все дуже непевно. Міфи цілком можуть бути результатом страху й забобонів. Хоча… — повагався він, — ваші міфи правдиві, чи не так? Мабуть, ці також. Бо вони справді прив’язані до місцевості, пов’язані між собою…
— А як ви надибали…?
— У Південній Америці ми познайомилися з жінкою. Вона зростала в громаді, яка берегла традиції. Вона чула про таких істот — старі легенди, які переповідалися з покоління в покоління.
— А що саме? — прошепотів я.
— Що цих істот треба негайно вбивати. Перш ніж вони наберуться сили.
Сем так і думав. Тож він мав рацію?
— Звісно, про нас легенди кажуть те саме. Що нас треба знищувати. Що ми — бездушні вбивці.
Два потрапляння з двох.
Едвард коротко хмикнув.
— А що в цих легендах розповідалося про… матерів?
Його обличчя спотворила мука, і я, здригнувшись від його болю, збагнув, що він не відповідатиме. Зараз він навряд чи здатен був говорити.
Відповіла Розалія, котра потому, як Белла заснула, сиділа так тихо й нерухомо, що я геть за неї забув.
Вона презирливо пирхнула.
— Звісна річ, ніхто не вижив, — сказала вона. Ніхто не вижив, отак прямо й байдуже. — Народжувати в зараженому болоті, коли якась повитуха розмазує тобі ведмежу слину по обличчю, щоб відігнати злих духів, не найбезпечніший спосіб. Навіть звичайні пологи в половині випадків закінчувалися погано. Ні в кого з них не було того, що має ця дитина: медичного персоналу, який має бодай якусь гадку, чого така дитина може потребувати, і який би намагався задовольнити її потреби. Або лікаря, який володіє унікальним знанням про природу вампірів. Або продуманого плану, як допомогти дитині народитись якомога безпечніше. Отрути, яка загоїть рани, коли щось піде не так. З дитиною все буде гаразд. І решта матерів напевно б вижили, якби мали це все: якщо вони взагалі існували. Іноді я в цьому сумніваюся, — вона презирливо гмикнула.
Дитина, дитина! Наче тільки це й важило! Для неї життя Белли — незначна деталь, якою можна знехтувати.
Едвардове обличчя побіліло, як сніг. Руки його скрючилися, як пташині кігті. А Розалія, егоїстична й байдужа, розвернула крісло до нього спиною. Він же схилився вперед, зіщулився.
Дозволь мені, — запропонував я.
Він помовчав, зводячи брову.
Я тихенько підняв свою собачу миску з підлоги. А тоді метким, дужим рухом долоні жбурнув у голову білявки так, що миска — з пронизливим «бам!» — розпласталася, а тоді зрикошетила через усю кімнату й відтяла круглу верхівку з масивного бильця сходів.
Белла крутнулася, проте не прокинулась.
— Тупа блондинка, — буркнув я.
Розалія повільно обернула голову, очі її палали.
— Ти. Метнув. Їжу. В моє. Волосся.
Мені вдалося!
Я вибухнув. Відсунувшись від Белли, щоб не розтрусити її, я зареготав так, що сльози побігли в мене по щоках. З-поза канапи я чув, як до мене долучився дзвінкий сміх Аліси.
Цікаво, чому Розалія не підстрибнула. Я цього очікував. Але тоді збагнув, що мій регіт збудив Беллу, хоча головний шум вона проспала.
— Що смішного? — муркнула вона.
— Я метнув їжу їй у волосся, — пояснив я, качаючись від сміху.
— Песику, я тобі цього не забуду, — прошипіла Розалія.
— Стерти пам’ять блондинки не так уже й важко, — зауважив я. — Просто треба дмухнути їй у вухо.
— Розкажи хоч один новий анекдот, — гавкнула вона.
— Та ну, Джейку. Лиши Розалію в спо… — Белла обірвала речення на половині й хапнула ротом повітря. Тої ж таки миті Едвард уже нахилився над нами, здираючи покривало. Її били конвульсії, аж спина вигиналася.
— Він просто, — видихнула Белла, — потягується.
Вуста її були білі, а зуби вона стиснула так, наче не давала вихопитися крику.
Едвард притулив обидві долоні їй до щік.
— Карлайле! — погукав він напруженим тихим голосом.
— Уже тут, — відповів лікар. Я й не чув, як він увійшов.
— О’кей, — сказала Белла, досі важко й уривчасто дихаючи. — Гадаю, все минулося. У бідного дитинчати замало місця, і все. Він так підріс.
Важко було уявити, що таким захопленим тоном вона звертається до істоти, яка роздирає її зсередини. Особливо наслухавшись безсердечної Розалії. Зростало нестримне бажання запустити ще чимось і в Беллу.
Але вона не вловила мого настрою.
— Знаєш, він нагадує мені тебе, Джейку, — мовила вона із замилуванням, досі важко дихаючи.
— Не смій порівнювати мене з тою істотою, — виплюнув я крізь зуби.
— Я просто мала на увазі, як ти ріс, — пояснила вона, і в голосі прозвучала образа. Чудово. — Ти просто мов вистрілив угору. Здавалося, ти щохвилі ставав вищим. І він так само. Росте так швидко!
Я прикусив язик, щоб із нього не зірвалося те, що я справді хотів сказати, — так прикусив, що рот наповнився смаком крові. Звісно, заживе перш, ніж я встигну ковтнути. Ось що потрібно Беллі — була б вона такою ж сильною, як я, мала б вона здатність так хутко зцілюватися…
Коли вона знесилено відкинулася на канапу, дихала вже легше.
— Гм, — муркнув Карлайл. Я підвів на нього погляд — очі його втупилися в мене.
— Що таке? — вимогливо запитав я.
Едвардова голова схилилася набік, коли він вивчав думки у голові Карлайла.
— Джейкобе, пам’ятаєш, я намагався з’ясувати генетичний код плоду? Його хромосомний набір?
— І що ви з’ясували?
— Ну, якщо зважати на деякі спільності між вами…
— Спільності?! — рикнув я — мені не сподобалася ця множина.
— Прискорений ріст, а ще те, що Аліса не бачить нічого ні про нього, ні про вас…
Я відчув, як у мене видовжилося обличчя. Про другу особливість я цілком забув.
— Отож я подумав: може, тут і криється відповідь? Якщо ці спільності — на генному рівні.
— Двадцять чотири пари, — буркнув собі під ніс Едвард.
— Але ж ви цього не знаєте напевно.
— Ні. Але це дає поживу для роздумів, — мовив Карлайл заспокійливим голосом.
— Еге ж. Як захопливо.
Белла вже знову легенько похропувала — наче на підтвердження мого саркастичного зауваження.
Тут вони почали змальовувати мені детальну картину, вдаючись у такі генетичні подробиці, що єдині слова, які я був здатен утямити, були «і» та «а». І моє власне ім’я, певна річ. Аліса приєдналася до пояснення, де-не-де вставляючи слово своїм дзвінким пташиним голосом.
І хоча вони балакали про мене, я
