Світанок - Стефані Маєр

Едвард не хоче ризикувати, перевозячи її.

Зараз вона почувається ліпше.

Набагато, — погодився Сет. У голові він порівнював мій останній спогад із того часу, коли Белла була приєднана до крапельниць, із тим, що побачив на власні очі, коли вийшов із будинку. Вона усміхнулася до нього й помахала рукою. Але вона не може далеко подорожувати, розумієш. Ця істота їй просто дух забиває.

Я ковтнув нудотну хвилю, яка підступила до горла. Так, знаю.

І ще одне ребро їй зламала, — повідомив він понуро.

Я на мить затнувся, спотикнувся, перш ніж вирівняв крок.

Карлайл знову її добре замотав. Ще одна тріщина, сказав він. А Розалія сказала, що навіть звичайні людські діти іноді ламають мамам ребра. В Едварда був такий вираз обличчя, ніби він там-таки відірве їй голову.

Шкода, що не відірвав.

Сет збирався надати мені повний звіт — він знав, наскільки мені це все важливо, хоча я й ніколи не просив його доповідати. Сьогодні в Белли то з’являлася гарячка, то зникала. Температура не надто висока — просто вона пріла, а тоді її морозило. Карлайл ще не знає, що це таке — може, вона просто застудилася. Бо ж зараз її імунна система не в найкращому стані.

Так, я певен, це просто збіг.

Але вона в гарному гуморі. Вона теревенила з Чарлі, реготала і все таке…

З Чарлі? Що?! Що ти маєш на увазі — теревенила з Чарлі?!

Тепер на бігу затнувся Сет — моя лють здивувала його. Гадаю, він щодня дзвонить, щоб побалакати з нею. Іноді й мама її дзвонить також. Белла по голосу тепер почувається набагато краще, отож вона запевнила батька, що вже почала видужувати…

Почала видужувати?! Та що в біса вони собі думають?! Вселяти в Чарлі надію, щоб потім наповал убити його, коли вона помре? Я гадав, вони готують його до найгіршого! Попереджають його! Навіщо вона його так підставляє?

Вона ж не обов’язково помре, — лагідно подумав Сет.

Я зробив глибокий вдих, щоб заспокоїтися. Сете. Навіть якщо вона видряпається з цього, то не залишиться людиною. Вона усвідомлює це, і так само усвідомлюють усі решта. Навіть якщо вона не помре, їй усе одно доведеться вельми переконливо вдавати труп, хлопче. Або так — або просто щезнути. Я вважав, що вони хочуть полегшити страждання Чарлі. То чому ж…?

Гадаю, це ідея Белли. Ніхто нічого не казав, але на обличчі Едварда читалися, схоже, саме такі думки, які ти зараз озвучив.

Знову я на одній хвилі з кровопивцею.

Кілька хвилин ми бігли мовчки. Я відхилився уздовж нової стежки, забираючи на південь.

Не забігай задалеко.

Чому?

Белла просила мене переказати тобі, щоб ти зазирнув до неї.

Зуби мої стиснулися.

Й Аліса теж хоче тебе бачити. Вона сказала, що змучилася сидіти на горищі, мов кажани в башті, — Сет пирхнув коротким смішком. — Я вже мінявся місцями з Едвардом — щоб підтримувати Беллі нормальну температуру. То гріли її, то охолоджували. Гадаю, якщо ти сам не хочеш, я можу повернутися туди…

Ні. Я все зроблю, — гавкнув я.

О’кей, — Сет більше нічого не сказав. Він просто зосередився на своїй ділянці лісу.

Я ж тримався курсу на південь, шукаючи якихось нових знаків. Я розвернувся, щойно добігши до перших будівель. Тут іще не місто, проте я не волів, щоб поповзли чутки про вовків. Останнім часом нам щастило триматися зовсім непомітно.

Дорогою назад я помчав навпростець до будинку. Знаю, це було дурницею, але я не міг утриматися. Мабуть, я мазохіст.

Все з тобою нормально, Джейку. Це просто ситуація ненормальна.

Сете, будь ласка, стули писок.

Уже стуляю.

Цього разу я не вагався на ґанку — просто зайшов у двері, наче власник цього дому. Гадав, це мало б роздратувати Розалію, але мене чекало розчарування. Ні Розалії, ні Белли ніде не було. Я дико роззирався навсібіч, сподіваючись, що просто їх не помітив, а серце моє билося в ребра якось дивно й неприємно.

— З нею все гаразд, — прошепотів Едвард. — Точніше, ситуація стабільна.

Едвард сидів на канапі, схиливши голову на долоні, й коли заговорив, навіть не підвів голови. Есме сиділа поруч, міцно пригорнувши його рукою.

— Привіт, Джейкобе, — сказала вона. — Я рада, що ти повернувся.

— Я теж, — глибоко зітхнула Аліса. Вона танцюючи спустилася сходами, кривляючись до мене. Наче я запізнився на побачення.

— Е… привіт, — відгукнувсь я. Дивно було вдавати чемність. — Де Белла?

— У туалеті, — пояснила Аліса. — Ти ж розумієш, вона здебільшого п’є рідину. Крім того, вагітні взагалі часто бігають у туалет, я чула.

— А!

Я зніяковіло стояв, гойдаючись із пальців на п’яти.

— О, чудово, — пробуркотіла Розалія. Я рвучко обернув голову й побачив, як вона з’явилася з вітальні, напівсхована за сходами. Вона тримала Беллу, як немовля, на руках, а на обличчі її застигла зла усмішка, яка призначалася мені. — Я давно вже вчула якийсь бридкий сморід.

І як і минуло разу, Беллине обличчя засвітилося, мов у дитини на Різдво. Мовби я приніс їй найкращий подарунок.

Це було так несправедливо.

— Джейкобе, — видихнула вона, — ти прийшов.

— Привіт, Білко.

І Есме, і Едвард підвелися. Я спостерігав, як Розалія обережно поклала її на канапу. І побачив, що, незважаючи на це, Белла побіліла й затримала дихання — наче дала собі слово й не писнути, яким би нестерпним не був біль.

Едвард погладив її по чолу, потім по шиї. Він намагався зробити це так, наче просто прибрав неслухняне пасмо, але мені здалося, що він перевіряв її стан — як лікар.

— Тобі не холодно? — муркнув він.

— Ні, все гаразд.

— Белло, ти пам’ятаєш, що тобі сказав Карлайл? — мовила Розалія. — Нічого не приховуй. Це не допоможе нам у турботі про вас двох.

— О’кей, я трохи змерзла. Едварде, ти не міг би дати мені ковдру?

Я закотив очі.

— А я вам не згоджуся?

— Ти щойно зайшов, — сказала Белла. — І либонь, намотував кола всенький ранок. Спочинь хвильку. Гадаю, я за мить зігріюся.

Я не зважив на її слова — просто вмостився біля канапи на підлозі, ще вона й не встигла замовкнути. Але я не знав, як діяти далі. Вона була такою вразливою на вигляд, тож я боявся навіть торкнутися її, покласти їй долоню на плечі. Отож я просто притулився збоку, на всю довжину її тіла, й узяв її за руку. Другу долоню я приклав їй до щоки. Важко було сказати, чи холодніша вона, ніж зазвичай.

— Дякую, Джейку, — мовила вона, і