Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

і ковтнув, а тоді знову похилився і думав, думав; туга жилка стала йому серед лоба й запульсувала, а зуби стис, аж зарипіли, наче потрапив між них пісок; руки лежали на столі, покритому убрусом, вишитим у велику квітку, і дивився він на одну з квіток, яка раптом теж рухатися почала на білому полі так само, як друга й третя побіч, – почали проростати ті квіти, витинаючись із стебла й розгортаючи пелюстя. Тоді запахло навколо якось дивно, і він замість думати про те, що сказав Тиміш, почав пригадувати, звідки знає той запах. І пригадався йому луг, по якому йшли босі вони з тією, котра стала потім Гайдучихою, і блискотіла до нього вона великими темними очима, і саме на тому лузі цілував він несміливі її вуста, і на смак ті вуста були наче травник – напій, що гарно вміла його жінка виготовляти. Знав: пахнуть так усі трави і квіти, які росли в той момент біля нього, пахло так небо, що низько спустило над ними зорі, і ріка, яка застигла, наче живе срібло. Відтак ще більший подив відчув Петро від усього, що тут відбувається, і поставив супроти Тимоша вже зовсім захмелілі очі:

– Невже ти гадаєш… Вона на те пристане?

3

Переходив садок, тоді йшов стежкою через городи, просто до Сейму, що підпирав його обійстя. Й виходив на луги, ті самі, які пригадав так раптово, коли балакав із Тимошем. Не озирався туди, де була його хата, – простір за спиною був начебто відрізаний від нього, немов ішла за ним чорна прямовисна стіна, через яку він все одно нічого не побачить і через яку не перебереться. Босі ноги росилися, навколо все тріпотіло від невгамовного співу тисячі цвіркунів, квіти миготіли в темені ясними плямками, і пахло так, як пахли колись давно вуста тієї, котра стала Гайдучихою. Він приходив завжди на одне й те ж місце, на пісок, де стояв кущ верболозу, сідав, зігнувшись у три погибелі, і перетворювавсь у круглу світлу грудку, яка зливалася барвою з піском. Земля була нагріта за день, і пісок пашів м'яким, тихим теплом, а верболіз скрапував вряди-годи теплою краплею, і, коли така крапля потрапляла на Петра, здавалося йому, що то плаче засіяне зорями небо. Дивився на нерушну воду, в якій росли ті зорі, наче квіти, і поступово вони і справді ставали квітами, як і ті узори на Тимошевому убрусі, хитали головками і розправляли бліді, немічні й драглисті пелюстки. Між ті квіти прокладав срібну дорогу місяць, і Петру хотілося ступити на неї і піти, піти, заплющивши очі. Але не мав сили й моргнути, через це його очі стали немічні, бліді, пальці його вростали в пісок і начебто випускали із себе корінці, проростаючи. Він же сам був наче круглий, сухий і трухлявий пень, у якого тільки й живого, що ці кілька корінців. Під той час не дихав, бо не відчував ні запахів, ні вільги; цвіркуни довкола аж заливалися, і він думав, що це говорить так до нього пісок. І не було в нього в голові ні спогаду, ні думки про те, що відбувається за спиною в освітленій чи й темній його хаті, – був бездомний і здерев'янілий. Сидів так доти, доки місяць не гасив на річці срібну дорогу, руки його починали відчувати вільгу, бо пісок таки тратив до решти тепло й напивався росою, як і тонке, бліде коріння, що встигало нарости на його пальцях. З натугою розгинався, тоді стояв якийсь час, німо роздивляючись небо і зорі в ньому, побіч нього починала шелестіти трава, і він слухав її мову, хоч і не розумів. Вперше повертався туди, де була стіна, що прийшла сюди разом із ним і відгороджувала від власного обійстя; щось зойкало йому всередині, тихо й болісно, начебто відривався од його серця чорний кажан і летів, прорізаючи повітря, туди, де враз запалювалося вікно з двома круглими і двома простокутними шибочками. Те вікно було наче звернута набік голова, і моргала вона до Петра, і кликала. Не мав сили не йти на той поклик і ступав дерев'яними ногами по піску. Дерев'яне серце колотилося в його збитих із дощок грудях, а голова порожніла, як висушений гарбуз. Той чорний кажан, що вирвавсь із його грудей, долітав до вікна з двома круглими і двома простокутними шибочками, вдаряв у них з розмаху грудьми, і шибочки починали раптом червоніти в його визорі, обливаючись кров'ю. Від того починало боліти його серце і знову ставало з дерев'яного живим, і той біль, що пробивав груди, як стріла, тягся стрілою-таки в глибину, розчиняючись серед синьої тьми. Відтак тьмою наливався він весь, і ніс її разом з собою до свого жовточервоного вікна.

4

Заходив до обійстя і перше, що робив, зачиняв ворота. Потім перевіряв, чи добре зачинено хлів, ставив на місце вила чи лопату, відтак оглядався, чи не треба чого зробити ще. Затим ішов до дверей і штовхав їх перед себе. Вищали тонко, гостро й сердито, і він опинявся в темних сінях, де пахло квасним тістом. Штовхав другі двері – в хаті блимав каганець, а в хиткому світлі снувала, стелячи на полу, його жінка.

– Їсти будеш? – питала втомлено.

Хитав заперечно головою і сідав на лаву. Тоді вона, не питаючи, ставила на стіл, що було. Подавала й травник, але він випивав усього ковток. Кидав до рота вареника і довго його жував. Жінка роздягалася, готуючись до сну, і в хаті тихо шелестіла одежа. Брав другого вареника і клав до рота. Тиша була така, що все навдокіл подзвонювало. Петро їв вареники, але не відчував смаку.

– Ти б у собі того не тримав! – казала несміливо жінка, стаючи серед хати в самій сорочці.

– А що, бити мені тебе?

– Чого мене бити, чи ж я винувата? Він мовчав. Сидів і тупо впирався поглядом в голі дошки столу.

– Коли тобі з того легше, то й побий, – казала так само несміливо жінка.

Зводив на неї злякані очі, і в ньому на мить і справді щось закипало.

– Сам знаєш, непотрібно воно мені, – мовила вона. – Задля тебе мучуся…

Він зітхав голосно і відсовував тарілку. Вставав з-за столу і починав шумко роздягатись і собі.

Жінка лягала, і під нею рипіли дошки полу. Він дмухав на каганець і залазив на піл і собі.

Лежав горілиць і майже не дихав. Жінка біля нього починала сопти: засинала. Очі