Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

трава чи квітка, – принаймні цього хоче моя душа. Відчуваю коріння таких думок, воно глибоке. Воно – це наша надія втриматись у світі й утвердитися: в душі ніколи не вгасає потяг до безсмертя. Він і є протестом живого серця супроти повсякчасної тлінності й загину. Цей страх весь час живе в мені, і я розумію, що саме він живить усіх, хто прагне сьогосвітньої слави. Дивне й химерне оце намагання зберегти себе під сонцем, але людина все-таки не трава…

Так думав я і після того, як пішов від мене батуринський війт Семен Герасименко; надвечір знову подув вітер. Знову я слухав шум дерев за вікнами, але очі мої жили не тут.

2

Вони сиділи один супроти одного: Тиміш Мохна і Петро Гайдученко.

– Ось ми вже підняли по третій, – сказав тонким, тихим і бляклим голосом Петро, – а ти мені нічого й не говориш.

– А може, я хочу тебе вгостити, як доброго сусіда й приятеля, – показав широкі зуби Тиміш.

– Чи такий я вже приятель тобі? – спробував усміхнутися Петро, і той усміх був, як тонка павутина. – Мабуть, про борг мій хочеш нагадати?

– Може, й про борг, – сказав Тиміш, і його гарне продовгувате лице посерйознішало. – Сам знаєш, річинець не за горами. Зможеш віддати?

Петро понурився, обличчя його стало бліде й постаріле. Мовчав, тільки дихав, ледь посопуючи, тоді як пальці крутили, перевертали і стискали порожню чарку.

– Чого ж мовчиш, Петре Гайдученку?

Але Петро мовчав. Звів тільки на Тимоша великі, сині й печальні очі, і стали вони вологі й теплі – жаль у них був, туга та біль.

– Таки не віддаси мені боргу? – спитав задоволене Тиміш. – Тепер я можу й судитися з тобою, добро твоє забрати й хату.

– А мо, трохи зачекаєш?

– Міг би й зачекати, – сказав Тиміш. – Але тих грошей ти все одно не дістанеш. Хіба б скарб де знайшов…

– Я з чумаками збирався йти, – сказав Петро несміло.

– З чумаками? – розреготався Тиміш, аж брови стали йому сторчака, а обличчя ще більше витяглось. – Чи ж візьме тебе хто за товариша, такого кволого?.. В тебе біда була, Петре, то я тобі й запоміг. Але свого губити теж не можу. Ніхто на моєму місці свого не губив би…

– А коли обдереш мене, як липку, – тонко й майже з плачем сказав Петро. – Як тоді житиму?

– Женитися тобі не треба було, – сказав гостро Тиміш.

– А коли я сам як палець був у цьому світі? – спитав так само тонко Петро. – Коли ні батька в мене, ні матері, а з родичів, і то далеких, тільки ти?..

– Через це й покликав тебе сюди, – сказав Тиміш. Його голос при цьому став деренчливий, наче важко йому було й слова ті змовляти.

– Чогось, може, хочеш од мене? – спитав з надією Петро. – Все для тебе зроблю…

– Ось вип'ємо й побачим, чи так уже все, – тим-таки силуваним голосом сказав Тиміш і вилив у себе трунок, наче хотів змастити деренчливе горло. І він його змастив, бо те, що сказав потім, мовлено було звичайно, навіть буденно, з малою усмішкою на вустах:

– Я надумав таке, що ти й хазяйство своє збережеш, і борг твій спишу. Одне тільки мусиш: мовчати як риба. Мовчатимеш, то й гаразд буде, а розпустиш губу, всього позбудешся. І зла я тобі не мислю, Петре, маєш хазяйство – май! А що не годиться і свого дарувати, то придумав я отаке. Не спаде з тебе й порошина, і ані колеса з дому не винесеш. Час все водою змиє й покриє, одно мусиш – мовчати!

Вже був трохи підхмелений, бо й затинавсь у мові, при тому наставив до Петра очі й дивився пильно і влізливо, наче чекав, щоб той сам здогадався, про що йдеться.

– Не розумію я тебе, Тимоше, – кволо озвався Петро.

– Діло просте, – роблено засміявся Мохна. – Жінкою зі мною поділись…

Петро розтулив рота і нетямкувато дивився на співбесідника.

– Жінкою? – перепитав.

– Авжеж, жінкою, – вільніше розсівся на лаві Тиміш. – І ти нічого не стратиш, і я свій борг у тебе заберу.

– Але ж, Тимоше, – прошепотів Петро, – чи ж то годиться?

– А годиться, що я тебе з хазяйства обдеру? Не годитиметься, коли люди про те дізнаються…

– Не знаю, чи можу тут щось вирішувати, – затинаючись, проказав Петро. – Про неї ж ідеться.

– Того не бійся, – запосміхався Тиміш. – Коли вона не захоче, то я і від боргу відступлюся і від неї. Аби тільки ти не заважав…

– Гадаєш, вона на те пристане?

– А чого їй не пристати? Це як вода. Змиє – і сліду не лишиться.

– А коли діти будуть?

– Багато ти їх з нею виплодив?

Петро почервонів і подивився злякано на співбесідника, відтак поблід і став тихий-тихий, закоцюбнувши перестрашено.

– Хочу добра тобі, Петре, – заговорив улесливо Тиміш. – Немає інакшого способу, щоб віддав ти мені борг. І силувати твою жінку не буду я також, навіть не проситиму, щоб ти їй це наказав. Одне з тебе опитується: мовчи. Заплющ очі й прикуси язика. Коли треба, вийдеш з хати і погуляєш…

– Чи ж немає в тебе своєї жінки? – спитав Петро зовсім кволо.

– Про мою жінку давай не говоритимем, – сказав гостро Тиміш. – Тут уже я сам справлятимуся. А щоб людям у вічі не кидалося, заприятелюймо. Ти при моєму столі сидітимеш, а я при твоєму.

– Гріх те все, Тимоше!..

– Гріх не тобі, а мені. Навіть жінці твоїй не гріх, бо тебе й хазяйство рятує. Цей гріх я сам і спокутую. Головне ж, від людей затаїтися, бо тоді і ти, і я, і жінка твоя пропадем.

– А доки?

– Доки не насичуся. А насичуся, віддам папір, де твою позику записано. Віддав би зараз, та боюся: не витримаєш ти і галасу наробиш.

Говорив те свистячим шепотом, прихилившись до Петра, поблискуючи насторожено очима, але були в хаті самі: могли й не таїтися. Петро ж так само незвідь-чого перейшов на шепіт і так само озирався, і мінилося його обличчя, червоніло чи блідло: не міг і досі отямитись.

– Я тебе до цього не силую. Своє повинен узяти, а як тобі сподобніше, вибирай. Щось таки мусиш утратити, Петре. Давай вип'ємо, щоб ліпше тобі думалося.

Але Петро похилився над столом, наче підтятий. Важко дихав і мовчав. Пересмикувалися раз по раз його плечі, думав він, думав, а що голова його була тупа й захмелена, то й не міг нічого придумати. Коли ж утиснув йому в руки Тиміш чарку, підніс її до рота