Мерщій тікай і довго не вертайся - Фред Варгас
— Упевнений?
— Точно. Той був сухоребрим, я добре пам'ятаю. Він досі там і вистежує мене. Я все вам розповів і тепер вимагаю захисту. Але, чесне слово, я нічого не робив. Я лише стояв...
— На шухері, я вже це почув. А ти не думаєш, що людина може змінитися за п'ять років у в'язниці? Особливо, якщо він надумав помститися і це стало його ідеєю фікс? Не думаєш, що, на відміну від мозку, м'язи можна наростити? І якщо ти й досі залишився все тим же придурком, то він міг навмисне змінитися.
— Навіщо?
— Щоб змити ганьбу, жити і судити вас.
Адамберґ підійшов до шафи, витягнув звідти великий поліетиленовий пакет кольору слонової кістки і повільно підніс до очей Рубо.
— Ти впізнаєш це?
— Так, — сказав Рубо, насупивши чоло. — Коли я виходив з будинку, то бачив такий на підлозі. Всередині нічого — порожній відкритий конверт.
— Це він, сіяч. Саме у конверті тобі принесли бліх.
Рубо притиснув руки до живота.
— Ти боїшся чуми?
— Недуже, — відповів Рубо. — Я не вірю в такі дурниці, це лише, щоб туману напустити. Гадаю, він душить.
— Маєш рацію. А цей конверт, ти певен, що його не було вчора?
— Певен.
Замислившись, Адамберґ провів рукою по щоці.
— Ходімо поглянеш на нього, — сказав комісар, підходячи до дверей.
Рубо завагався.
— А ти видаєшся не таким сміливим, га? Як тоді, в кращі часи? Ходімо, тобі нічого не загрожує — звір у клітці.
Адамберґ повів Рубо до камери Дамаса. Той іще спав сном праведника, і його профіль лежав на ковдрі.
— Добре придивися, — сказав Адамберґ. — Не поспішай. Не забувай, що минуло вісім років, відколи ти його бачив, і тоді хлопець був не в найкращій формі.
Рубо крізь ґрати роздивлявся Дамаса, ніби зачарований.
— Отже? — запитав Адамберґ.
— Можливо, — сказав Рубо. — Рот схожий. Я маю побачити очі.
На очах у наляканого Рубо Адамберґ відімкнув камеру.
— Хочеш, щоб я замкнув? — запитав Адамберґ. — Чи, може, мені лишити вас удвох, щоб ви порозважалися, як в юності, і згадали добрі часи?
— Не смішно, — похмуро сказав Рубо. — Він може бути небезпечним.
— Ти тоді також був небезпечним.
Адамберґ зачинився з Дамасом, і Рубо дивився на нього, як на дресирувальника, що виходить на арену. Комісар поплескав Дамаса по плечу.
— Дамасе, прокидайся, до тебе гість.
Дамас незграбно сів і вражено роздивлявся стіни камер. Потім він усе пригадав і відкинув назад волосся.
— Що таке? — запитав він. — Я можу йти?
— Підведися. Тут один хлопець хоче глянути на тебе, давній знайомий.
Дамас, загорнувшись у ковдру, слухняно виконав наказ, і Адамберґ дивився на двох чоловіків. Обличчя Дамаса скам'яніло. Рубо широко розплющив очі, а тоді відійшов.
— Отже? — запитав Адамберґ, коли вони знову опинилися в його кабінеті. — Пригадуєш?
— Можливо, — невпевнено відказав Рубо. — Але якщо це він, то його стало вдвічі більше.
— Обличчя?
— Можливо. У нього не було довгого волосся.
— А ти часом не обмочився? Через переляк?
Рубо захитав головою.
— Але, можливо, ти маєш рацію, — сказав Адамберґ. — Твій месник може діяти не один. Я потримаю тебе тут, доки не стане видніше.
— Дякую, — сказав Рубо.
— Назви мені прізвище наступної жертви.
— Ну... це я.
— Це я розумію. Але іншого? Вас було семеро. Сім мінус п'ять дорівнює два, мінус ти — дорівнює один. Хто лишається?
— Худий чоловік, огидний, як сто чортів. Як на мене — найогидніший у всій групі. Це він запхав палицю.
— Його прізвище?
— Ми не знали ні імен, ні прізвищ. У таких випадках не прийнято ризикувати.
— Вік?
— Як і ми всі. Двадцять-двадцять п'ять років.
— З Парижа?
— Гадаю, так.
Адамберґ відвів Рубо у відкриту камеру, а тоді просунув голову крізь ґрати до Дамаса і простягнув йому одяг.
— Суддя вирішив розпочати кримінальне провадження.
— Гаразд, — спокійно відповів Дамас, сідаючи на ліжко.
— Ти розмовляєш латиною, Дамасе?
— Ні.
— Тобі досі нема чого сказати мені? Про бліх?
— Ні.
— А щодо шести типів, які влаштували тобі допит у четвер, сімнадцятого березня? Щось скажеш? А про дівчину, яка реготала?
Дамас і далі мовчав, повернувши до себе долоні і торкаючись великим пальцем до діаманта.
— Що вони забрали в тебе, Дамасе? Крім твоєї дівчини, тіла і честі? Чого вони хотіли?
Дамас не ворухнувся.
— Гаразд, — сказав Адамберґ. — Я передам тобі сніданок. Одягайся.
Адамберґ відвів Данґлара вбік.
— Цей покидьок Рубо щось приховує, — сказав Данґлар. — І завдає вам клопотів.
— Дамас має спільника на свободі, Данґларе. Рубо підкинули бліх уже після того, як Дамас опинився у нас. Хтось вирішив підмінити його, коли дізнався про арешт. Усе зроблено дуже швидко — навіть попереджувальних четвірок не намальовано.
— Якщо у Дамаса є спільник, то це пояснює його спокій. Хтось продовжить його справу, і на це можна розраховувати.
— Відправте людей опитати його сестру Єву і всіх мешканців майдану, щоб дізнатися, чи не було в нього друзів. А ще я хочу виписку всіх його телефонних дзвінків за останні два місяці. З квартири і з крамниці.
— Не хочете скласти нам компанію?
— Там, на майдані, я зараз не в пошані. Я зрадник, Данґларе. Їм простіше буде говорити з офіцерами, яких вони не знають.
— Ясно, — сказав Данґлар. — Ми б ще довго шукали цю точку перетину. Одна зустріч, один вечір, один бар, люди, які навіть не знайомі між собою. Пощастило, що цей Рубо запанікував.
— А там є чого панікувати, Данґларе.
Адамберґ витягнув мобільний телефон і знову зазирнув йому прямо у вічі. Від постійних благань задзеленчати, ворухнутися і зробити хоча б щось цікаве комісар уже почав плутати телефон із втіленням самої Камілли. Він розмовляв з ним, розповідав йому про життя, ніби Камілла могла все це почути. Але, як казав