Мерщій тікай і довго не вертайся - Фред Варгас
— Що ви там робили?
— Нічого.
— Рубо, у мене в камері сіяч. Якщо хочеш, я закрию тебе з ним, заплющу очі і закінчимо з тим. За півгодини ти помреш.
— Що ж, ми нашугали одного хлопця.
— Навіщо?
— Складно пояснювати. Нам заплатили, аби цей тип розповів дещо, ось і все. Він щось у когось поцупив і мав повернути. Ми його нашугали, така була угода.
— Угода?
— Ага, нас найняли. Підробіток.
— І де ж ви його «нашугали»?
— В одному спортзалі. Нам дали адресу, прізвище типа і назву бару, де ми мали зустрітися. До того ми одне одного не знали.
— Зовсім?
— Так. Нас було семеро, і ми не були знайомими. Він знайшов нас поодинці. Хитрюга.
— Де він вас знайшов? — Рубо знизав плечима.
— Там, де можна знайти типів, які не проти нашугати інших за бабоси. Нічого унікального. Мене відкопали в купі лайна на вулиці Сан-Дені. Чесне слово, я вже давно нічого такого не роблю. Чесне слово, комісаре.
— Хто тебе найняв?
— Не знаю, все було написано. Одна дівка мені принесла листа. Папір здавався дорогим, чистим. Я і довірився.
— Від кого?
— Чесне слово, я так ніколи й не дізнався, хто нас найняв. Той шеф надто хитрий. Переховувався, аби ми не захотіли ще.
— Отже, ви зібралися всі семеро і схопили жертву.
— Так.
— Коли це було?
— У четвер, сімнадцятого березня.
— Ви притягнули його у цей спортзал. І щодалі?
— Чорт забирай, я ж сказав, — відповів Рубо, смикаючись на стільці. — Ми його нашугали.
— Ефективно? Він вибовкав те, що мав вибовкати?
— Так. Він зателефонував і передав усю інформацію.
— Про що йшла мова? Бабло? Наркота?
— Я нічого не зрозумів, чесно. Шеф виявився задоволеним, бо ми про нього більше нічого не чули.
— Добре заплатили?
— Так.
— Отже, нашугали? І хлопець усе вибовкав? Тобто катували?
— Нашугали.
— І ваша жертва розплачується з вами вісім років по тому?
— Гадаю, так.
— За те, що нашугали? Ти знущаєшся з мене, Рубо. Тому повернешся до себе.
— Це правда, — сказав Рубо, втиснувшись у стілець. — Чорт забирай, ну навіщо нам їх було катувати? Вони ж обісцялися, коли побачили нас.
—«Вони»?
Рубо знову закусив губу.
— Їх було багато? Поквапся, Рубо, часу нема.
— З ним ще була дівчина, — пробурмотів Рубо. — У нас не було вибору. Коли ми прийшли за хлопцем, він був зі своєю подружкою. Що це змінює? Ми забрали їх обох.
— Дівчину також нашугали?
— Трохи. Клянуся, це був не я!
— Брешеш. Геть з кабінету, не хочу більше тебе бачити. Йди назустріч своїй долі, Кевене Рубо, а я вмиваю руки.
— Це не я, — прошепотів Рубо, — присягаюся. Я не звір. Можу трохи перейти межу, якщо мене зачепити, але ж не так, як інші. Я просто стояв на шухері і сміявся.
— Я тобі вірю, — сказав Адамберґ, хоча це була неправда. — Із чого ж ти сміявся?
— Ну, з того, що вони робили.
— Поквапся, Рубо. Маєш іще п'ять хвилин, а тоді я тебе вижену.
Рубо гучно вдихнув.
— Вони його роздягнули, — тихо продовжив він, — і поливали бензином його... його...
— Член, — підказав Адамберґ.
Рубо погодився. Краплі поту стікали з його щік і зникали на тілі.
— Вони чиркнули запальничками і кружляли з ними навколо нього, наближаючи до його... штуки. А цей хлоп, він вив, він помирав від жаху, що його інструмент згорить.
— Нашугали, — пробурмотів Адамберґ. — Далі?
— Потім вони перевернули його на гімнастичний стіл і поштрикали його.
— Поштрикали?
— Ну так. Це називається прикрасити пацана. Вони штрикали його голками по всьому тілу, а потім запхали йому палицю в... в... в дупу.
— Неймовірно, — процідив крізь зуби Адамберґ. — А дівчина? Не кажи, що ви не чіпали дівчину.
— Не я, — кричав Рубо. — Я лише стояв на шухері. Просто сміявся.
— Тобі досі смішно?
Рубо опустив голову, вчепившись у стілець.
— Дівчина? — повторив Адамберґ.
— П'ятеро чоловіків ґвалтували її по черзі. У неї потекла кров. Потім вона зомліла. Я навіть подумав, що перестаралися і вона відкинула копита. Насправді вона збожеволіла і більше нікого не впізнавала.
— П'ятеро? Я гадав, що вас семеро.
— Я не торкався до неї.
— А шостий? Він нічого не зробив?
— Це була дівчина. Вона, — сказав Рубо, вказавши пальцем на світлину Маріанни Барду. — Вона була бабою одного з тих типів. Ми не хотіли втягувати у цю справу дівок, але вона сама причепилася і поїхала з нами.
— Що вона робила?
— Це вона поливала його бензином. Так реготала.
— Не сумніваюся.
— Так, — сказав Рубо.
— А потім?
— Потім хлопець, увесь оббльований, зателефонував, куди треба. Ми їх виставили на вулицю голяка з їхнім дрантям і подалися напиватися.
— Чудовий вечір, — прокоментував Адамберґ. — Будьмо.
— Чесно, я тоді охолов. Більше ніколи до цього не повертався і не бачив тих типів. Отримав бабло по пошті і нічого більше про це все не чув.
— До цього тижня?
— Так.
— Коли впізнав жертв.
— Тільки цього, цього і жінку, — сказав Рубо, вказуючи на фото Віяра, Клерка і Барду. — Я ж бачив їх тільки один раз.
— Ти одразу все збагнув?
— Тільки після вбивства жінки. Я її впізнав, бо на обличчі було багато родимок. А коли подивився на фотографії інших, то скумекав.
— Що він повернувся?
— Так.
— А знаєш, чому він так довго чекав?
— Ні, не знаю.
— Бо п'ять років відсидів за ґратами. Його подружка, дівчина, що збожеволіла через вас, за місяць викинулася з вікна. Прийми це, Рубо, якщо у тебе ще досі мало гріхів на душі.
Адамберґ підвівся і прочинив настіж вікно, щоб вдихнути свіжого повітря і вигнати з кімнати сморід поту і страху. На мить він так і завмер над людьми, котрі йшли вулицею і не чули цієї історії. Сьома п'ятнадцять. Сіяч досі спав.
— Але чому ти боїшся, якщо його арештували? — запитав він, повернувшись.
— Бо це не він, —