Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов
Коли ми залишалися з ним удвох, він твердив, що Лена саме така, бо належить до його групи крові. А щоб це не видавалося занадто самовпевненим, він додавав:
— До нашої групи крові — групи Райка Моряка. Тепер вона вже солідна й — на жаль — стара дівка.
Досі не вийшла заміж чи то через зникнення Наска, чи то через нещасливе кохання до іншого.
Звичайно, дівчина й зараз належить до групи крові послідовників Моряка, і саме до найбільш хвалькуватої категорії його шанувальників. Саме через те я нагадав:
— Про подарунки від Наска — нікому ні слова! Адже невідомо, як це можуть витлумачити.
Вона мовчки кивнула головою.
Учні Райка Моряка хоч як люблять бити себе в груди, вміють дотримувати слова. Особливо коли обіцяють це мовчазно.
Після триденного перебування в Парижі я повернувся до Арени. Кларк був задоволений матеріалами, які я привіз. Розпитував про політичні плітки, цікавився, що говорять один про одного керівники різних емігрантських груп.
Вийшовши від Кларка, я зазирнув до Дейвіс. Вона розповіла мені останні новини в редакції, історії, пов'язані з Великовим. Я перехилився через стіл і стиснув їй руки.
— Люба Мері, під три чорти всі історії з Великовим. Минули ті часи, коли такі справи хвилювали мене. Зараз інше бентежить мої думки. Чи одружимось ми з тобою?
— Oro, ти диви, що в нього на думці! Тоді поміркуймо як серйозні і… дорослі люди.
— А хіба не рано нам думати по-дитячому? У дитинство впадають після певного критичного віку, ми ж ще не прожили своїх медових літ.
— А в диверсійному центрі?
— Це було до шлюбного періоду й не рахується.
Увійшов Кларк. Дейвіс із незвичною для неї ніяковістю підвелась, неначе школярка, яка не виконала домашнього завдання, й запитала англійською мовою, чим може бути корисною. І перш ніж Кларк відповів, я також підвівся й, намагаючись діяти в унісон із Дейвіс, також заговорив англійською мовою:
— Містере Кларк, що ви скажете, коли ми…
— Hace, прошу тебе! — урвала мене Мері й навіть притопнула ногою.
— Кажіть, кажіть, — заохотив Кларк.
— Не слухайте його, ми ще нічого не вирішили.
— Але, значить, все ж щось обміркували.
— Ви вгадали, й тому хотілося б почути вашої поради. Я прошу руки Дейвіс.
Якусь мить завагавшись, він підняв руку, неначе збираючись благословити нас, і почав:
— Діти мої, в ім'я господа бога… Мабуть, щось плутаю, давно вже не бував у церкві. А чи певні ви, молоді люди, що я можу прислужитись вам своїми порадами?
Я поспішив відповісти найрішучішим тоном:
— Звичайно. Саме тому звертаємося до вас.
— Це питання надто серйозне, щоб його вирішувати стоячи…
— …і без віскі, — додав я.
— В такому разі прошу до мене, там нам ніхто не заважатиме.
— Але навіщо! Зовсім непотрібно!.. — бурмотіла Дейвіс, сварячись на мене пальцем.
— Люба Мері, — сказав Кларк, коли ми ввійшли до його кабінету, — адже ви добре знаєте, що я маю очі й на спині.
— Хіба я роблю щось непристойне, шефе?
— О ні, не хотів цього сказати.
Він запросив нас сісти у крісла біля малого столика й сам подав чарки. Дейвіс підхопилася, щоб допомогти йому, але Кларк примусив її сісти, а потім налив нам віскі, подав сифон із содовою водою.
— Ну, панове, отже, ви хочете не так порадитися зі мною, бо, судячи з усього, вже вирішено у вас, як повідомити своє рішення. Вважаєте, що це найпоштивіший спосіб, у який молоді люди можуть звернутися до свого шефа — інваліда з жіночих, шлюбних і любовних питань.
Мені здалося, що Кларк образився, і я поспішив запевнити, що він даремно сердиться, бо ми справді тільки говорили про це, але ще нічого не вирішили остаточно. Дейвіс із дівочим збудженням стверджувала мої слова.
— Як би там не було, нам слід випити за ваше щастя, прекрасні молодята, мої найперші помічники. Амінь!
Він поцілував Дейвіс у чоло, торкнувся губами моєї щоки.
— Дозвольте і мені поцілувати вас, містере Кларк, — попросила Дейвіс.
— З великим задоволенням підставлю — що, губи чи щоку? — раз мене чекає поцілунок такої дами.
— Губи, підставляйте губи! — захоплено вигукнула Дейвіс і гучно поцілувала його.
Ми сіли, і Кларк сказав:
— Мені здається, що ви вже маєте мою пораду, якщо вона взагалі потрібна вам. Тільки не сприймайте моїх слів як натяк піти звідси. Адже ви дістали благословення від самого таточка Кларка. Відверто кажучи, я чекав цього ще кілька років тому.
— У таких випадках, — сказав я, — на перешкоді іноді можуть стати дрібні сварки, про які потім щиро шкодуєш і подеколи навіть видираєш на собі волосся.
Із звичною стриманістю він зауважив:
— Наскільки я бачу, ваша чуприна зовсім не постраждала від надмірних мук сумління.
— Це ж до слова, містере Кларк. А все-таки ніколи не пізно виправити давню помилку.
— Розумно. А чи можу я запитати дещо? Чи позначиться шлюб на вашій роботі в нашому інституті?
Ми, наче по команді, заперечили — звичайно, ні.
— Коли так, спасибі. Я добре знаю вас і буду радий, якщо ви працюватимете в