Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов
— Бо саме ти нам зараз найпотрібніша.
— Не знаю, чи справді потрібна вам, але все сталося так блискавично, що я й досі не можу оговтатись. Навіть не встигла зібрати речі. Мене викликали з лекції й одразу посадили в літак.
— Не турбуйся, ми забезпечимо тебе всім необхідним.
Наступного дня я повернувся додому пізно. Обережно відімкнув вхідні двері — часто повертався пізно й виробив навичку не будити дружину й дітей. У холі світилася лампа. Обережно зазирнув. У кріслі спала Николина, а на колінах у неї лежала книжка. Я обережно поторсав за плече. Дівчина злякано підвела голову.
— Чому ти не лягла?
— Хотіла дочекатися вас.
— Знайшла його?
— Ні.
— Саме через те тобі слід відпочити.
— Я хвилювалась…
— Але хоч почула щось?
— Нічого абсолютно. Була у двох кафе і на базарі, говорила з болгарами, розпитувала про батька.
— Правильно, нічого іншого ти й не могла чекати.
— Але якщо ви не вірили, що ми його знайдемо, навіщо мені взагалі треба було приїжджати й вештатись тут?
— Я переконаний, що як і не знайдемо його, то принаймні з'ясуємо, де він був у ці дні, а для нас це дуже важливо.
— Значить, завтра…
— Саме так. І завтра, і позавтра ти ходитимеш по місту, поки не натрапиш на якийсь слід.
— А може, товаришу Нешев, усе це марно? Чи не перейшов він у Болгарію, бо я чула, він погрожував це зробити, щоб забрати мене.
— Не думаю. Не настільки він дурний, щоб не розуміти — раз ти не хочеш бути з ним, силою тебе не втримає.
— А якщо він тут спробує викрасти мене?
— Навряд. Якщо з тобою щось трапиться, людина, яка супроводжує тебе, знає, що робити. Пусте, ти боїшся небезпек, які не можуть тебе спіткати. Відпочивай, бо завтра вийдеш зразу після сніданку.
Я заспокоював її, а сам думав, що якраз од Борсука можна чекати чого завгодно.
Найбільшим задоволенням для нього було засилати до Болгарії диверсійні групи, але розвідувальні центри відмовились від цього способу й перейшли до інших форм роботи. Однак ці нові форми не припали до душі озлобленому Борсукові. Звідси його розчарування і зневіра. Єдиною жаринкою, яка зогрівала його спопелілу душу, були спогади про дитячі роки його дочки. Довідавшись, що Николина тут, він, цілком можливо, не показуючись на очі, через своїх приятелів встановить з нею зв'язок, щоб умовити її залишитися з ним.
І коли навіть йому вдасться її викрасти, він ще раз побачить марність усіх своїх дотеперішніх надій і сподівань — бо вона в жодному разі не піде на це. Отоді-то й чекай нещастя…
Наступного дня по обіді до мене в квартиру влетів чоловік, який супроводжував Николину, і з його переляканого виду я зрозумів, що справи кепські.
Николина стояла перед вітриною ювелірного магазину, а він забіг на хвилину в тютюнову крамничку; коли вийшов, дівчини вже не було. Неподалік зупинялась машина, але люди не помітили, виходив хто з неї чи сідав.
Гонитва по місту за зниклою болгаркою була б ще безглуздішою, ніж пошуки голки в копиці сіна. Так само марно звертатися до поліції. Ніхто не допоможе, тільки даремно зчиниться галас.
Немає жодного сумніву, що Борсук у місті й що саме він доклав до цього руку. Він же сидів і за кермом «фіата». Так що викрадення Николини принаймні зорієнтувало нас.
Десь тоді в болгарських кафе подовгу засиджувався худорлявий чоловік з блідим обличчям, незвичним до сонця, і в окулярах з металевою оправою. Було йому, мабуть, не більше сорока п'яти, але через короткозорість придивлявся до людей, немов старий дід. Люди з такою кабінетною зовнішністю рідко засиджуються в корчмах і кафе, а цей пан з передчасно полисілою головою сидів тут годинами, завжди замислений, ледве торкаючись губами чарки з коньяком, багато курив.
Зауваживши таку тугу, власники кафе поцікавились, чи він не з Болгарії. Пан виявився небалакучий, одбувся кивком й односкладовими словами. Все ж у кафе дізналися, що цей болгарин якась поважна особа, приїздив до Арени в гості на запрошення свого далекого родича й тепер, здається, подумує, чи не залишитись тут йому назавше.
Серед відвідувачів таких закладів завжди є люди досить спостережливі, щоб помітити, коли інтелігентний чоловік на чужині постає перед дилемою. Болгари збиралися товариством, інженер сідав відсторонь, спочатку тільки прислухався, але з кожною новою зустріччю дедалі охочіше. приставав на розмову.
Якось увечері, коли всі інші розійшлись і донедавній педагог із Софії Великов залишився сам, інженер підсів до нього й обережно запитав:
— Вибачте, вам тяжко було в таборі?
— Справжня в'язниця, — охоче відповів Великов.
— А хіба всі, хто хоче залишитися тут, повинні пройти через цей табір?
— Абсолютно всі.
— Довго там сидять?
— Як правило — місяць. Щось наче карантин.
— Ви кажете — в'язниця?
— Так. Старі казарми за тридцять кілометрів звідси, порядки як у тюрмі.
— І важко витримати це?
— Залежить від багатьох обставин.
— Мабуть, і допитують?
— Без цього не можна.
— А чи б'ють?
— Ні. Хіба тоді як бешкетуєте.
Поважний болгарин заглибився в свої думки, забувши, здавалось, про розмову.
— Даруйте, — порушив мовчанку Великов, — мені здається, що ви хочете залишитись тут?
Той не відповів, соромливо опустив очі й втупився в свої руки.