Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

довелось йому на певний час залишитися в Болгарії, і тут його заступав один з колег. Цьому заступникові спішно знадобились деякі відомості, які він міг добути тільки в Борсука. Домовився з ним про зустріч, пояснив, що йому потрібно. Борсук мовчав, важко дихав, аж чути було, як повітря свистить у ніздрях, і кінець кінцем сказав:

— Слухай, пане, мотай звідси… мотай звідси, поки я не підняв руку, бо потім і кісток не збереш!

— Та почекай ти!.. — спробував заперечити заступник Нешева.

— Марш! — гаркнув Борсук. — Тікай і не пробуджуй у мені диявола! Коли й маю якісь зобов'язання, то перед людиною, перед сильним болгарином, і, що він захоче, усе йому віддам, а ви — тьху!

Плюнув і пішов.

Ось із цим Наском Розвідником післявересневих днів, із сьогоднішнім Атанасом Нешевим я зустрівся в Парижі й обміркував з ним усе, що мене непокоїло. Протягом тих кількох годин, що ми були разом, він розповів мені й про свою зустріч з Леною.

— Подзвонили мені з одного відділу, що якась жінка хоче побачитися зі мною. Це було сказано таким тоном, що я одразу пішов.

Відчинивши двері, побачив перед собою Лену. Ми не встигли навіть обмінятись привітаннями, як вона поквапливо розповіла про свої дві зустрічі з Анастасом Тодориновим. Вона не посміла назвати його Наском Авантюрою, або Наском Шибайголовою, як раніше.

Працювала вона в Софії, але часто бувала в нашому краю, і я запитав, які новини в селі. Говорила про все потроху, але я помітив, що найважливішого не зачіпала.

— Цей… Тодоринов… він часто виступає по радіостанції «Вільна Європа»?

— Так,

— Значить, він…

— Авжеж.

— А цими днями прикидався переді мною…

— Тобто?

— Прикидався — і все.

Ось делікатна ситуація, з якою мені важко було впоратися. Хоч і не уявляючи, чим саме я займаюсь, Лена принаймні знала, де працюю. Моя думка в такому питанні була б для неї остаточною. Коли ж їй натякнути, що Наско залишився тим же, яким вона його пам'ятає, то напевно похвалиться комусь. У перші роки вона переживала його втечу як особисту образу, картала себе, що не розгледіла, з якою людиною мала справу. А тепер навіть коли б і не відверто похвалилась, розповідаючи про нього знайомим, все ж вони могли б уловити щось таке, чого не слід було б вловлювати.

Я дивився на неї, намагаючись вигадати якусь відповідь, більш прийнятну, ніж ті, які давав досі, але так нічого путнього й не придумав. Обійняв її за плечі й сказав, немов цитуючи газету:

— Усі, хто працює проти Болгарії, наші вороги.

Відчув, як здригнулася.

— Кажуть, ти переслідувала його?

— Та хотіла побачити… переконатись…

— Навіть розпитувала емігрантів, де він живе.

Вона не відповіла, уникаючи мого погляду. Я вів далі упевненішим тоном, навіть з докором:

— Ходила до нього на квартиру.

— Але звідки ти…

— Говорити далі, чи сама розкажеш?

— Так, ходила. У наших краях патякали, що він живе, наче Крез, і я хотіла переконатися. Пішла, довго стояла перед входом… ну, не зовсім перед входом, а трохи збоку, і спостерігала… Наско кудись пішов, я піднялася сходами, побачила табличку на дверях. У цей час почула, що піднімається ліфт, і втекла на горішній поверх. По кроках зрозуміла, що з ліфта вийшло двоє. Вони мовчки відчинили Наскову квартиру й увійшли. А я обережно зійшла вниз. Мої друзі, які чекали на вулиці, сказали, що ті двоє вийшли з якоїсь машини, говорили англійською мовою. Тоді я вирішила… не знаю, як і навіщо… але надряпала на аркушику «Стережись!!!» і вкинула в поштову скриньку Наска. А ми вже перевірили, що в квартирі він живе сам, а тієї ночі до нього ввійшли якісь англійці чи американці… і хтозна-чому! написала, щоб начувався.

— А номер машини, якою вони приїхали, записали?

— Та… ні, не помітили.

— Ех ви, розвідники! Довідались, де і як живе ваш земляк, а не помітили, хто і як уночі вдирається в його квартиру. Втім, це їхні справи. Більше не переслідуйте

Наска, бо вам може перепасти і від нього, і від тих самих американців чи англійців. Ясно?

— Ясно.

— Побувай у його батьків, скажи, що бачила його — живий, здоровий, почувається добре, щастить йому.

— Я побуваю, але не можу заспокоїтись… болить мені…

— Знаю. Побувай, принеси їм цю маленьку радість, передай привіт од мене.

— А що ж мені сказати їм, він одружений?

Голос видав її, але я прикинувся, що нічого не помітив.

— Ні, і наскільки мені відомо — навіть не збирається одружуватись. Якось у кафе заявив, що коли й одружиться, то тільки з болгаркою.

— Як так з болгаркою? Невже він повернеться до Болгарії?

— Цього не знаю, але певен, що з чужинкою не одружиться.

Я вигадував з чистою совістю, вважаючи, що роблю добре. Бо, поки до неї дійдуть чутки, що Наско одружився, він може й розлучитися.

— Я навідаюсь до тітки Стефани, як тільки повернусь, — ще раз пообіцяла Лена.

— Ось тобі гроші, купи їй що-небудь і скажи, що від Наска.

— Він і сам хотів щось передати, але я не взяла.

— Ти робиш це… для його батьків, які не винні, що їхній син залишив Болгарію.

Чорні очі її спалахнули, обличчя наче засвітилося. Саме таким пам'ятав її лице під час шкільних канікул. Лена поверталася з гімназії, а я —