Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко
Ніна повернулася до хвіртки спиною і спробувала. Руки тремтіли, як скажені, але дещо заспокоїлися, коли намацали ручку. Ось щілина для ключа, вузька і ребриста. З третьої спроби їй вдалося встромити в неї кінчик насадки. Пальці зіжмакали тюбик і відчули, як частина рідини знову ж таки побігла по шкірі, але інша частина все ж мусила лишитися всередині замка. Є! Вона викинула спорожнілий тюбик і взялася виколупувати наступний. Вприснемо трійко, для надійності — теоретично, це дасть трохи більше шансів на звільнення рук та спробу дістатися до вікна.
Три хвилини пішло в неї, аби вчавити в замковий проріз вміст ще двох тюбиків клею. Пальці знову позлипалися, і їх роздирання виявилося дуже болісним процесом. Якщо так само вхопилося і всередині замка — шанси на порятунок цілком реальні.
Якщо тільки Ольга не вирішить її просто пристрелити.
Ніна кинулася до полиць у пошуках чогось більш-менш гострого, що допомогло б їй звільнитися від пут. Нічого придатного на нижніх полицях більше не було. На одній з верхніх лежала пилка, але дістатися до неї не було ніякої можливості.
Ні, ну має ж бути хоч щось! Вона спробувала потерти мотузку об край дерев’яної полиці — нічого не змінилося, окрім того, що шкіра на зап’ястках нахапала заноз. Оптимістичні сподівання знову почали танути. Час неминуче спливає. Скільки ще лишилося? Хвилин десять? Чи, може, вже п’ять? Треба сподіватися на краще й готуватися до гіршого — золоте правило. Але просто сподіватися та готуватися замало.
Шукай, трясця!
Вона пошкандибала уздовж полиці, вишукуючи очима бодай дрібнюсіньку скалку скла або ж усіма забуте заіржавіле лезо для гоління. Нічого. Ні! Що це? Шляпка цвяха, не до кінця вбитого в деревину. Досить велика і, здається, відносно гостра. У будь-якому випадку, нічого кращого немає. Ніна прудко розвернулася на сто вісімдесят градусів, намацала цвях кінчиками пальців і спробувала потерти об нього мотузку. Спочатку виходило, але потім та почала усе частіше зіслизати, а шляпка — впиватися в ніжну шкіру. На очах виступили сльози — не від болю, а від марності зусиль. Так можна пиляти хвилин сорок, і все одно нічого не вийде...
Раптом у двері розуму постукав здогад: а якщо зосередитися не на мотузці, а на руці? При достатньому зволоженні можна спробувати витягнути з петлі одну з рук. Зволожити... чим?
Вона знову почала діяти раніше, ніж сумніви та інстинктивний страх болю заходилися накручувати час на свою користь, — з усієї можливої сили тернула зап’ястком правої руки по капелюшку цвяха. Шкіра розійшлася, вона відчула це, а в зігнуті пальці почала затікати гаряча рідина.
Два-нуль! Тепер головне не втратити ані краплини. Закусивши губу, Ніна почала розтирати долоні, замащувати їх власною кров’ю, наскільки дозволяла мотузка, а потім і саму мотузку також. Хотілося сподіватися, що рана не дуже глибока. Втратити рухливість або свідомість через втрату крові зовсім не хотілося. Коли пальці та долоні стали геть слизькими, вона спробувала нарешті вивільнити руку.
Логіка підказала, що витягати слід поранену руку — поріз давав постійну змазку. Шворка впивалася в шкіру, але ніби потроху піддавалася. Боліло нестерпно. Стогнучи від напруги, Ніна поновила спроби. «Нумо, витягай, тягни, не зважай на біль.» Мотузка на шиї також напиналася, не надто сильно, але відчутно для того, аби налякати. Не приведи боже, забракне повітря. І що тоді?
Тоді ти помреш відносно легко та безболісно.
Ніна несподівано зраділа цьому похмурому висновку і кивнула йому, як доброму приятелю. Пригадалися очі в баночках. Серця. Плід, що дивився на справу материнських рук мертвим поглядом.
Хто сказав, що вбиває лише ненависть?
Рот також поволі заповнювався гарячою, солонуватою рідиною з металевим присмаком. Кров. Вона ж досі кусає губи. Ніна сплюнула і зосередилась на руках. «Ну ж бо, давайте... ворушіться!» У неї завжди були тоненькі зап’ястки, навіть мама, коли ще була мамою, називала їх стеблинками... Ну! Права рука, здається, нарешті проходить... Ніна смикнула нею ще раз, сильніше. Здавалося, що вона тягне кисть крізь звернутий у трубку наждак, але це вже нічого не важило. Їй вдалося. Вкрита кров’ю, зчесана правиця звільнилася! Більш за все Ніні хотілося знову впасти на коліна та заплакати. Але часу на сльози вже точно не було.
Зісмикнути мотузку з шиї та обмотати (тимчасово) навколо іншої руки було справою хвилини. Тепер вона вже мала змогу досхочу роздивлятися віконце нагорі. Це, втім, не особливо обнадіювало, зважаючи на висоту, на якій воно знаходилося. До нижнього краю метрів два з половиною. Навіть якщо підстрибнути з усіх сил, вона не дотягнеться.
Для чого стрибати, дурненька? Банки.
Не інакше, як цей безтілесний голос належав її ангелу-охоронцю, до того ж добряче підкованому в домашньому господарстві. Сама вона ніколи б не додумалася до трюку з клеєм. Може, хіба щодо банок...
Будеш сперечатися за патент, чи як?
Він має рацію — думати потім, діяти зараз, благо, руки вже вільні. Ніна почала у пришвидшеному темпі знімати з полиці трилітрові бляшанки з фарбами та ставити одна на одну під вікном. Вона носилася взад-вперед, як гостинна господарочка, котра планує вразити дорогих гостей кількістю страв на столі. Банки, що були у межах досяжності, скінчилися досить швидко, з них вийшов вузенький постамент близько метра заввишки. Допомогти влізти на нього повинна була порожня металева каністра для бензину, яку вона відшукала в дальньому кутку своєї імпровізованої камери. Вся ця конструкція дихала на ладан і за одного невірного руху мала ефектно розвалитися, але Ніна вирішила, що невірні рухи в її становищі — невиправдана розкіш.
Перед тим як почати штурмувати цю висоту, Ніна прислухалася, чи не чути кроків на сходах. Раптова поява маніячки могла відчутно зіпсувати сходження на вершину. Тій, власне, було б достатньо просунути в сітку швабру і добряче штовхнути цей саморобний п’єдестал. Проте з боку сходів не долинало ані звуку.
Зате
