Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко

— Що?! Він...

— Так. Скоро буде тут. Хвилин за двадцять, я так гадаю. Так що, мабуть, я поки тебе полишу. Не бачу сенсу дискутувати з людиною, яка не розуміє самої суті. Може, в мого сина краще вийде переконати тебе.

— У вашого...

— Так. Мій Данко. Людству треба навчитися визнавати свої гріхи. Тоді всім стане легше.

Клацнув вимикач, густо-жовте світло залило приміщення, і Ніна побачила.

Всі вкрадені органи трьох жертв Окозбирача були тут, на полиці на протилежній стіні, у звичайнісіньких літрових банках, наповнених формаліном, — у кожній серце та по два ока. Банки були розставлені так, що очні яблука пильно дивилися на залиті каламутною рідиною рештки людського ембріона, поміщені до високої скляної колби, яка стояла посередині. Очі жінок дивилися на ненароджену дитину. Ця сюрреалістична картина неначе втекла прямісінько з полотен Сальвадора Далі.

Стоячи на колінах, Ніна не могла відірвати погляду від цього видовища. Ольга ж спозирала на неї з легкою усмішкою; її очі, і так тьмяні, немов укрилися плівкою, як у плазуна. Потім вона розвернулася і мовчки пішла вгору сходами.

Благати про пощаду було марно, але Ніна усе ж намагалася.

А коли вичерпала запас слів, просто заголосила.

— О, сервус переможцям! — Черговий Іван Левкович, добрий приятель Денисенка, що лише місяць тому прикрутив до погонів зірочки «старлея», побачивши капітана, підвівся зі свого стільця і простягнув руку для привітання. — І як воно — чутися героєм?

— А я знаю? — стенув плечима Денисенко. — У Пасківа спитаєш. Я всього лиш ледве не вбився від його їзди... До речі, він уже на місці?

— Та яке там. Йому ж слідак відгула дав.

— А, чорт. А я з ним поговорити хотів.

— Додому йому подзвони. Курити будеш?

— Пізніше, — Денисенко вже йшов до кабінету. Там скинув пальто, заварив кави, всівся за стіл і розклав перед собою матеріали протоколу обшуку квартири Ясинського. І ще раз звернув увагу на те, що бентежило його відучора.

Ось фотографії того помешкання, де вони порпалися після погоні... чи, радше, конури. Ясинський, схоже, був зовсім пропащим. У квартирі неначе не колишній директор клініки жив, а купа нелегалів. Шпалери обдерті, меблів практично немає, замість ліжка — матрац просто на підлозі, в холодильнику — рай наркомана. А ще, згадав Денисенко, — ніякого телефону.

Минулої ночі Пасків сказав, що диспетчер прийняв виклик на його ім’я. Те, що виклик був саме на ім’я майора, не дуже дивувало — при бажанні будь-хто міг дізнатися. За свою кар’єру той напрацював дуже широке коло знайомств. Більше дивувало те, яким чином цей Ясинський міг взагалі зателефонувати у відділок.

Там не те що телефону — навіть розетки не було. Той матолк, прости Господи, міг продати свою телефонну лінію. Таке бувало. Двісті баксів — і справу зроблено. Того, хто купив цей номер, зрозуміти легко — не треба стояти в довжелезних чергах на телефонній станції, а ті... як їх там... Сі-Ді-Ем-Ей зовсім недавно з’явилися. Тобто — може бути.

З таксофона? Сумнівно. Для чого йому зайві витрати на картку?

З мобільного? Не смішіть.

Від сусідів? Посеред ночі, з їхніми вкрай складними стосунками? Ще більш сумнівно.

Денисенко вийшов з кабінету і, шаркаючи враз обважнілими ногами, підійшов до Левковича.

— Слухай, Ваню, а хто позавчора чергував? Ну, коли той потерпілий подзвонив?

— Зараз гляну, — трохи здивований виглядом капітана, відказав черговий. — Щось ти бліденький якийсь.

— Менше спати треба.

— І то правда. Ось, дивись — Павло Горенко, за графіком. А нащо тобі? Хочеш і йому медальку повісити за прийнятий щасливий дзвінок?

— Ага. Дуже хочу. Дай мені журнал реєстрації викликів. А Павло зараз де?..

— А що сталося?

— Та нічого. Просто хочу спитати у Горенка, той виклик прямо сюди надійшов, чи його перевели з центральної диспетчерської?

— Тю, та глянь у журналі. Нащо людину смикати? Там усе написано.

— Вже дивлюся. — Пальці Денисенка повільно гортали списані сторінки. Ось позавчорашній день, точніше, ніч. Дванадцята двадцять — виклик на сімейну сварку з поста нуль-два, дзвінок переведено. Дванадцята сорок — пограбування, дзвонили прямо до відділка, виїхала патрульна машина. Перша двадцять — спроба зґвалтування, дзвінок також переведений. Друга десять — викрадення машини, виклик перевели. Бійка о другій п’ятнадцять, прямий виклик, і... все. Усе аж до п’ятої ранку. Спокійне чергування видалося у Горенка. Тихе, мирне чергування.

А Ясинський сюди не дзвонив. І в центральну диспетчерську — теж.

— Чорт забирай, — напівздивовано пробурмотів Денисенко. Він повернувся до кабінету, в роздумах опустився на стільця. А за якийсь час витяг мобільний і почав по пам’яті набирати номер.

Пасків якраз завершував свою оповідь про те, як, підбурюваний примарними неясними сумнівами та нестиковками офіційної версії, яку сам і породив, він спробував перевірити варіант з абортами і відразу ж знайшов чіткі закономірності, коли задзвонив телефон Сокола. Вони вже виїхали на Городоцьку в районі оперного театру, і майор, як заправський екскурсовод, попередив, що скоро буде місце фінішу його учорашнього ранкового ралі. Олега, втім, місця його бойової слави цікавили мало. Він глянув на дисплей — телефонувала Рада — і прийняв виклик.

— Слухаю, Радочко, що...

Його перервали істеричні схлипи, які аж ніяк не були схожі на голос завжди врівноваженої секретарки. Він не зміг розібрати жодного слова, тому сурово наказав (хоча сам відчув, як по спині пробіг перший холодок тривоги):

— Ану заспокойся! Я нічого не розумію! Ще раз — кажи чітко і повільно.