Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс

Та все ж більшу частину часу протягом цих п’яти років робота дарувала йому відчуття певної ґрунтовної правоти. Слухаючи історії жаху, зрад, історії родин, знищених чи переселених під час Другої світової війни — так, наче це відбувалося лише вчора, — і знаючи, що жертви цих злочинів і досі день у день страждають від заподіяного їм зла, він відчував насолоду, певною мірою долучаючись до відновлення справедливості.

Та ще ніколи він не мав справи з тим, із чим зіткнувся тепер.

— Лайно, — прокоментував Ґреґ. — Оце так халепа.

Вони разом вигулювали Ґреґових собак, двох надзвичайно жвавих тер’єрів. Ранок видався нетипово холодним для цієї пори року, і Пол шкодував, що вдягнув лише один джемпер.

— Не можу повірити. Саме та картина, просто в мене перед очима.

— І що ти сказав?

Пол щільніше обмотав шарф навколо шиї.

— Нічого. Не зміг придумати, що тут можна сказати. Просто… пішов.

— Тобто втік?

— Мені потрібен був час, аби все обміркувати.

Пірат, менший із двох собак, погнав пустищем, наче керований снаряд. Чоловіки зупинилися, дивлячись йому вслід і намагаючись визначити його кінцеву мету.

— Будь ласка, хай це буде не кіт. Що завгодно, тільки не кіт. О, все гаразд. Це Джинджер.

Удалині Пірат радісно стрибав навколо спрінгер-спанієля, і двоє собак завзято ганяли один одного, виписуючи все ширші кола у високій траві.

— І коли це сталося? Минулої ночі?

— Позаминулої. Я знаю, що маю зателефонувати їй. Просто не можу придумати, що казати.

— Мабуть, «віддай мені свою кляту картину» — не найкращий початок, — Ґреґ підкликає старшого собаку до ноги і прикладає долоню до очей, намагаючись роздивитись, як далеко втік Пірат. — Гадаю, братику, ти маєш змиритися з тим, що Доля розвіяла по вітру всі твої шанси на щось із цією дівчиною.

Пол заштовхує руки глибоко до кишень.

— Мені вона сподобалася.

Ґреґ коситься на нього.

— Що? Тобто по-справжньому сподобалася?

— Так. Вона… вона не йде мені з голови.

Брат прискіпливо вдивляється в його обличчя.

— Гаразд. Що ж, так іще цікавіше… Пірате! Сюди! О Боже ж мій. Он Вісла. Ненавиджу цю собаку. А ти говорив зі своєю шефинею про це?

— Еге. Джейні ж неодмінно схоче побалакати зі мною про інших жінок. Звісно, ні. Лише порадився з юристом щодо сили нашої позиції в цій справі. Схоже, він вважає, що ми виграємо.

«Такі випадки не мають терміну давності, Поле, — казав Шон, майже не відриваючись від паперів. — Ти ж знаєш».

— То що ти збираєшся робити? — Ґреґ знов надягає собаці поводок і стоїть, чекаючи на другого.

— Вибір у мене невеликий. Картина має повернутися до своїх законних власників. Не впевнений, що це їй дуже сподобається.

— Може, вона сприйме це нормально. Ніколи не знаєш, — Ґреґ розмашисто крокує до трав’янистої галявини, де бавиться Пірат, несамовито гавкаючи в небо, наче застерігаючи не підходити ближче. — Слухай, якщо вона банкрут, а в справі йдеться про солідні гроші, може, ти їй ще послугу зробиш, — він переходить на біг, і останні слова, кинуті через плече, підхоплює вітер. — А може, ти їй так само подобаєшся, і вона чхатиме на все. Не забувай, братику, що б там не сталося, це лише картина.

Пол дивиться в спину братові. Це аж ніяк не лише картина, думає він.

Джейк в гостях у друга. О пів на четверту Пол приїжджає забрати його, як домовлено, і Джейк вистрибує йому назустріч із парадних дверей. Його волосся скуйовджене, куртка, вочевидь, куплена на виріст, бовтається на плечах. Пол ніколи не припиняє дивуватися знайомому припливу батьківської любові, як і первісній природі цього почуття. Іноді він змушений боротися з собою, щоб не збентежити сина глибиною своєї любові. Обхопивши рукою шию хлопчика, Пол притягує до себе і буденно цьомає в лоб. Батько з сином прямують до станції метро.

— Привіт, хлопче.

— Привіт, тату.

Джейк весело демонструє йому нову електронну гру з різними модифікаціями. Пол киває і всміхається, коли треба, але навіть цієї миті ловить себе на тому, що внутрішня суперечка в його голові триває. Не промовляючи ні слова, він продовжує обмірковувати ситуацію. Що він має їй казати? Чи слід розповісти всю правду? Чи зрозуміє вона, якщо він їй пояснить? Чи краще триматися далі? Зрештою, робота — це все. Це він засвоїв дуже давно.

Але зараз, сидячи поруч із сином і дивлячись, як той завзято натискає великими пальцями кнопки, з головою поринувши в піксельну гру, Пол утрачає контроль над думками. Він знов відчуває Лів, теплу й піддатливу в його обіймах, бачить, як вона піднімає на нього свій дрімотний погляд, наче приголомшена глибиною власних почуттів.

— У тебе вже є новий дім?

— Ні. Ще ні.

«Я постійно думаю про тебе».

— А можна, ми підемо сьогодні їсти піцу?

— Звісно.

— Правда?

— Ммм, — він киває. Образа на її обличчі, коли він розвернувся, щоб піти. Вона була такою безхитрісною — кожна емоція миттєво проступала на її обличчі, наче вона не здогадувалась, що саме має приховувати. Зовсім як дім, у якому вона живе.

— А морозиво буде?

— Звісно.

«Мені дуже страшно. Але це в доброму сенсі».

А тоді він утік. Без жодного слова пояснення.

— А ти купиш мені «Братів СуперМаріо» для мого «Нінтендо»?

— Не все одразу, — каже Пол.

Вихідний затягується, ще більш гнітючий від постійної тиші. Мо приходить і йде. Її новий діагноз Полу: «Розлучений отруйний холостяк. Найгірший різновид цієї породи». Вона робить Лів маленьку пластилінову фігурку, що уособлює Пола, і заохочує штрикати її булавками.

Лів з острахом відзначає, що зачіску міні-Пола відтворено на диво точно.

— Гадаєш, від цього в нього живіт розболиться?

— Гарантувати не можу. Але тобі неодмінно полегшає.

Лів бере коктейльну паличку і невпевнено тицяє міні-Пола в середину живота, а тоді, почуваючись винною, стирає пальцем утворений «пупок». Не те щоб ця версія Пола дуже асоціювалася в неї з оригіналом, просто їй вистачає розуму збагнути, що є речі, на яких не варто зациклюватися. Тож вона скористалася порадою Мо і бігала, доки не почало ломити гомілки. Вона від гори до низу вимила весь Скляний будинок. Вона викинула туфлі з метеликами. Вона чотири рази перевіряла свій телефон, а тоді вимкнула його, зла на себе за те, що взагалі цим переймається.

—