Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс

— Продовжуй. — Лів кладе до рота оливку.

Крістен завмирає поряд із нею з ганчіркою для посуду в руці.

— Я, звичайно ж, не розповідав про їхню претензію на картину, а він не міг оцінити твір, не бачачи його. Але, виходячи з останньої ціни, яку давали за Лефевра, і зважаючи на походження картини, вони впевнені, що картина легко може коштувати два-три мільйони фунтів стерлінгів.

— Що? — ледь чутно промовляє вона.

— Так. Весільний подаруночок Девіда виявився цілком непоганою інвестицією. Два мільйони фунтів як мінімум — це його точні слова. По суті, він рекомендував тобі негайно зробити страхову оцінку картини. Вочевидь, наш Лефевр тепер справжня зірка на ринку живопису. Росіяни просто пищать від нього, і це теж зіграло на підвищення ціни.

Вона ковтає оливку цілою і починає задихатися. Крістен дружньо стукає її по спині й наливає їй склянку води. Лів відпиває. Почуті слова знов і знов лунають у її вухах, здаючись повною нісенітницею.

— Тож, гадаю, нема нічого особливо дивного в тому, що звідкілясь ні сіло ні впало з’являються люди в надії відхопити свій шматок пирога. Я попросив Ширлі з офісу знайти пару випадків і надіслати мені. То ось, ці позивачі, трохи покопирсавшись у сімейній історії, заявляють позов на картину, мотивуючи тим, що вона була дуже дорога їхнім дідусям-бабусям, а її втрата розбила їм серце. Потім вони отримують картину назад, і вгадай, що далі?

— Що далі? — каже Крістен.

— Вони її продають. І стають багатшими, ніж уявляли собі в найбожевільніших мріях.

На кухні повисає тиша.

— Два-три мільйони фунтів? Але… але ми сплатили за неї двісті євро.

— Наче в «Гонитві за старовиною»[57], — щасливо каже Крістен.

— Це ж Девід. Завжди мав здібності Мідаса. — Свен наливає собі келих вина. — Дуже прикро, що тепер вони знають, що картина в тебе. Гадаю, без документального свідоцтва або іншого підтвердження їм би цього не довести. Вони знають це напевне?

Лів згадує про Пола, і її душа йде в п’яти.

— Так, — каже вона. — Вони знають, що картина в мене.

— Гаразд. Ну тоді підемо іншим шляхом, — він сідає поряд із нею і кладе руку їй на плече. — Ми маємо надати тобі серйозний юридичний захист. І то швидко.

Наступні два дні Лів проживає немов у півсні. Її голова шумить, серце б’ється, мов скажене. Вона відвідує дантиста, купує хліб і молоко, вчасно здає виконані замовлення, носить Френ кухлі чаю і повертається з ними назад, коли та скаржиться, що Лів забула покласти цукор. Усе це вона робить автоматично, майже не помічаючи. Усі її думки — про Пола, про його поцілунок, про їхню випадкову першу зустріч, незвичну щедрість, з якою він запропонував їй допомогу. Невже він планував це з самого початку? З огляду на вартість картини, чи не стала вона жертвою складної оборудки? Вона набирає в Гуглі ім’я Пола Маккаферті й читає характеристики його роботи в Департаменті культурних цінностей поліції Нью-Йорка, про його «блискучий розум криміналіста», його «стратегічне мислення». Від її колишніх уявлень про Пола не лишається ані сліду. Думки хаотично вирують у її голові, ведучи до нових, жахливих наслідків. Двічі від цих думок їй робилося так зле, що доводилося встати з-за столу і вмитися холодною водою, після чого вона деякий час стояла, притулившись обличчям до холодних керамічних плит вбиральні.

Минулого листопада ТПП допомогли повернути родині російських євреїв невеличку картину Сезанна. Вартість полотна оцінювалася близько п’ятнадцяти мільйонів фунтів стерлінгів. Як було зазначено на сайті ТПП у розділі «Про нас», працюють вони на комісійних засадах.

Він тричі надсилає їй повідомлення: «Ми можемо поговорити? Знаю, це важко, але будь ласка — ми можемо хоча б обговорити це?» Він такий розважливий на словах. Наче й справді вартий довіри. Лів спить уривками і змушує себе їсти.

За всім цим спостерігає Мо і цього разу нічого не каже.

Лів бігає. Щоранку, іноді й увечері також. Біг замінив їй думки, їжу, іноді навіть сон. Вона бігає, доки не відчує, що ноги вогнем горять, а легені готові от-от вибухнути. Вона знаходить нові маршрути для бігу: глухими закутками Сазерку[58], через міст — до яскраво освітлених відкритих галерей Сіті, ухиляючись на ходу від банкірів у ділових костюмах і секретарок, що розносять каву.

У п’ятницю о шостій вона вирушає на чергову пробіжку. Надворі стоїть свіжий погожий вечір, коли весь Лондон виглядає наче декорація до якого-небудь романтичного фільму. Дихання парою злітає з губ, і вона низько натягує вовняну шапочку, яку згодом скине незадовго до мосту Ватерлоо. Удалині, біля самого обрію, виблискує вогнями «квадратна миля»[59], повзуть уздовж дамби автобуси, шумлять вулиці. Вона вдягає навушники свого айпода, зачиняє двері будинку, ховає ключі в кишеню шортів і пускається бігти. Безперестанний оглушливий ритм танцювальної музики повністю затоплює її свідомість, не полишаючи місця для думок.

— Лів.

Він заступає їй шлях, і вона затинається, простягає руку і, наче обпікшись, миттєво відсмикує її — щойно розуміє, хто перед нею.

— Лів… нам треба поговорити.

На ньому коричневий піджак із піднятим від холоду коміром, під рукою тека з документами. Їхні погляди перетинаються, і, перш ніж що-небудь відчути, вона розвертається на місці й кидається бігти у зворотному напрямку. Серце шалено б’ється.

Він переслідує її. Вона не озирається, але чує його голос, що перекрикує музику. Вона збільшує гучність, майже відчуваючи, як за спиною вібрує земля під його ногами.

— Лів.

Він дотягається до її плеча, і майже інстинктивно вона розвертається й з усієї люті навідліг б’є його правою рукою по обличчю. Обоє настільки шоковані, що миттєво відсахуються назад. Він притискає долоню до носа.

Лів виймає з вух навушники.

— Дай мені спокій! — несамовито кричить вона, відновивши рівновагу. — Просто відвали.

— Я хочу поговорити з тобою.

Він скошує очі донизу і бачить, як крізь пальці сочиться кров.

— Господи Ісусе, — він випускає на землю документи, намагаючись сунути вільну руку в кишеню, витягає звідти велику бавовняну хустку і притискає її до носа. Другу руку підіймає на знак миру.

— Лів, я знаю, що зараз ти дуже сердишся на мене, але…

— Серджуся на тебе? Я серджуся? Та це навіть близько не те, що я відчуваю до тебе зараз. Ти втираєшся в довіру, щоб потрапити в