Українська література » » Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте

Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте

---
Читаємо онлайн Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте
невиразна тривога. — Ці речі, я маю на увазі смерть, мене таки вражають. А в моєму віці мало б бути навпаки. Цікаво, що всупереч будь-якій логіці людина чіпляється за своє існування тим дужче, чим менше їй залишилося жити.

Ще трохи — і Хулія була б уже ладна викласти йому все до кінця: про існування таємничого гравця, про погрози, про невиразне відчуття, що мовби тяжіло над нею. Про прокляття ван Гюйса, слід від якого — порожній прямокутник з іржавим цвяхом — дивився на них зі стіни, наче лихе передвістя. Але це означало б ударитися в пояснення, на які у неї забракло б сил. До того ж вона боялася ще більше зайве наполохати старого.

— Вам не слід турбуватися, — намагаючись бути переконливою, знову збрехала вона, — все під контролем. Як і сама картина.

Вони знову посміхнулися одне одному, щоправда цього разу дещо вимушено. Хулія так і не второпала, вірить їй Бельмонте чи ні. А інвалід сперся на спинку свого візка й спохмурнів.

— Я хотів би сказати вам дещо стосовно картини, — він замислено помовчав. — На другий день після того, як ви заходили сюди з вашим приятелем-шахістом, у мене з голови не йшла думка про зміст картини… Пригадуєте, ми дискутували з ним про систему, необхідну, щоб зрозуміти іншу систему, і про те, що обидві вони потребують ще іншої, вищої системи, і так до нескінченності?.. Я навів тоді вірш Борхеса про шахи і про Бога, який за спиною Творця рухає гравцем, котрий рухає фігури… Так от, розумієте, по-моєму, в цій картині щось таке є. Щось таке, що містить саме себе і до того ж повторює саме себе, постійно ведучи глядача до вихідної точки… Гадаю, справжній ключ до «Шахової партії» не в лінійному поступальному русі, ця картина мовби весь час повертає назад, спрямовує того, хто її споглядає, всередину себе самої… Ви мене розумієте?

Хулія ствердно хитнула головою: слова старого вразили дівчину. Те, що вона щойно почула, підтверджувало її власні здогади, але було висловлено чітко та вголос. Вона пригадала схему, яку сама накреслила: шість рівнів, що містилися одні в одних, вічне повернення до вихідної точки, картини всередині картини.

— Я розумію вас краще, ніж ви гадаєте, — озвалася дівчина. — Це так, наче картина докоряє сама собі.

Бельмонте розгублено помовчав.

— Докоряє? Це дещо різниться від моєї думки, — він трохи подумав, тоді насупив брови, мовби відкидаючи те, що не міг збагнути. — Я мав на увазі інше… — старий показав рукою на патефон. — Послухайте Баха.

— Як завжди.

Бельмонте по-змовницьки посміхнувся.

— Сьогодні я не мав жодних планів стосовно Йогана Себастьяна, але вирішив поставити його на вашу честь. Отже, це французька сюїта номер п’ять. І зверніть увагу: твір складається з двох частин. І кожна з них повторюється. Тоніка першої частини «соль». А завершується вона на «ре»… Чуєте? А тепер увага: здається, твір завершився в цій тональності, та раптом підступний Бах одним стрибком повертає нас до початку, знову з’являється тоніка «соль», що, як і вперше, переходить у «ре». Не встигаємо ми оговтатися, як це повторюється раз по раз… Як вам таке?

— По-моєму, це просто вражаюче, — Хулія продовжувала уважно слухати музику. — Наче замкнене коло… Наче на картинах та рисунках Ешера, де ріка рине вниз, утворює водоспад, а тоді незрозумілим чином повертається до власних витоків… Або сходи, що ведуть у нікуди, до свого початку.

Бельмонте задоволено хитнув головою.

— Саме так. І це можна грати в різних ключах, — він подивився на порожній прямокутник на стіні. — Гадаю, найважче полягає в тому, щоб зрозуміти, в якій точці цих кіл ти перебуваєш.

— Авжеж. Це надто довго пояснювати, але в усьому, що відбувається з цією картиною, щось таке має місце. Коли вже здається, нібито історія скінчилася, вона починається спочатку, нехай навіть в іншому напрямку… В нібито іншому напрямку… Адже, можливо, ми взагалі не зрушуємо з місця.

Бельмонте стенув плечима.

— Цей парадокс повинні розв’язати ви і ваш приятель-шахіст. Мені бракує даних. До того ж, як вам відомо, я — лише любитель. Я навіть не здогадався, що цю партію слід грати назворот, — він уважно подивився на Хулію. — А з огляду на Баха, таке для мене взагалі непробачно.

Дівчина полізла до сумочки по сигарети, розмірковуючи про ці несподівані нові тлумачення. «Це наче нитки в мотку, — подумала вона. — Забагато ниток для одного мотка».

— Окрім поліцейських та мене, до вас останнім часом заходив хтось, кого цікавила картина?.. Або шахи?

Старий не поспішав з відповіддю, мовби намагався зрозуміти підспудний сенс цього запитання. Потім знову стенув плечима.

— Ні те, ні друге. Коли була жива моя дружина, до нас вчащали гості; вона була більш товариською, ніж я. Але після її смерті я підтримував зв’язки лише з кількома приятелями. Приміром, з Естебаном Кано; ви надто молода, щоб пам’ятати Естебана в часи, коли він був знаменитим скрипалем… Та одної зими він помер, це сталося майже два роки тому… Правду кажучи, моє старе невеличке товариство поволі розпалося, я один із небагатьох ще живих, — він покірливо посміхнувся. — Залишився тільки Пепе, оце справжній друг. Пепін Перес Хіменес, пенсіонер, як і я, а проте він ще навідується до казино й інколи заходить сюди, щоб зіграти зі мною партію в шахи. Однак йому вже майже сімдесят, і в нього починаються напади мігрені, якщо доводиться грати понад півгодини. Він був добрим шахістом… він досі іноді грає зі мною. Або з моєю племінницею.

Хулія, яка саме діставала з пачки сигарету, так і заклякла. А коли оговталась, то жести її зробилися повільними, ніби через хвилювання чи нетерпіння вона боялася зробити різкий порух, здатний розвіяти щойно почуті слова.

— Ваша племінниця грає в шахи?

— Лола?.. Так, і досить добре, — інвалід якось дивно посміхнувся, мовби йому було прикро, що чесноти його племінниці не поширюються на інші сторони життя. — Я сам навчив її грати багато років тому, але вона перевершила свого вчителя.

Хулія намагалася зберігати спокій, хоча це було нелегко. Вона наказала сама собі неквапно запалити сигарету і, перш ніж знову заговорити, повільно випустила два струмені диму. Дівчина відчувала, як калатає серце у грудях. Постріл навмання.

— А що думає про картину ваша племінниця?.. Вона схвалила рішення її продати?

— Вона була просто в захваті. А її чоловік тим паче, — в голосі старого вчувалася прикрість. — Гадаю, Альфонсо вже знає, на який номер рулетки поставити кожний одержаний за ван Гюйса сентаво.

— Але ж він їх іще не одержав, — уточнила Хулія,

Відгуки про книгу Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: