Українська література » » Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте

Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте

---
Читаємо онлайн Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте
Хулія. І збагнула, що за своїм віком галерейниця могла б бути її матір’ю. Від цієї думки їй зробилося соромно, начеб вона скористалася сном приятельки, щоб у якийсь незрозумілий їй самій спосіб зрадити її.

Вона допила холодну каву й закурила. У слухове вікно знову дріботів дощ. «Це звук самотності», — сумно подумала вона. Шум дощу нагадав їй інший дощ: тоді, рік тому, припинилися її стосунки з Альваро, і вона зрозуміла, що у неї всередині назавжди зламався якийсь механізм, якого вже неможливо було полагодити. А ще вона зрозуміла, що відтоді ця самотність із гірким і водночас солодким присмаком, яка стискала їй серце, буде єдиною нерозлучною подругою, що супроводжуватиме її до скону на всіх життєвих шляхах, які їй ще судилося пройти, під небом, де, регочучи, помирали боги. Тієї ночі вона так само довго сиділа зіщулена під дощем: з душа текла вода, а всю її огортала хмарина теплої пари, і сльози змішувалися з водою, що струмувала на прилипле до обличчя волосся, на голе тіло. Цей теплий очисний потік, під яким вона сиділа майже годину, забрав із собою Альваро за рік до його фізичної смерті — справжньої та остаточної. І за якоюсь дивною іронією Долі, до якої Вона така охоча, сам Альваро скінчив життя ось так, у ванній — із розплющеними очима та розбитою потилицею — під душем; під дощем.

Вона відігнала цей спомин. Бачила, як він розвіюється разом із видихнутим струменем диму серед тіней, що огорнули студію. Потім подумала про Сесара й поволі похитала головою в такт уявній меланхолійній мелодії. В цю мить їй хотілось притулитися головою до його плеча, заплющити очі, вдихнути знайомий змалку легкий аромат тютюну та мирри… Сесар. Пережити б знову разом із ним історії, які — це завжди було відомо заздалегідь — матимуть щасливий кінець.

Вона ще раз вдихнула сигаретний дим і довго його не видихала, бо сподівалася, що відчує запаморочення, і тоді думки відлетять якнайдалі. Якими далекими зробилися ті часи, коли все — всупереч здоровому глузду — мало щасливий кінець!.. Іноді було дуже прикро бачити своє віддзеркалення в люстрі, почуваючись вигнаною назавжди з Країни Ніколи й Нізащо.

Вона загасила світло й продовжувала курити, сидячи на килимі навпроти картини ван Гюйса, обриси якої прозирала перед собою. Вона довго сиділа так, нерухомо, ще й після того, як докурила сигарету, і в її уяві поставали персонажі фламандської дошки, і вона чула віддалений відгомін їхніх життів, що й досі тривали навколо шахової партії — попри час і простір, — наче повільний та безжальний годинниковий механізм, що кидає виклик століттям, і ніхто не в змозі передбачити, коли він зупиниться. І тоді Хулія забула про все: про Менчу, про тугу за втраченим часом і відчула вже знайомий дрож — це був страх, але водночас і якась викривлена та незвична втіха. Таке собі хворобливе вичікування. Немов у дитинстві, коли вона, згорнувшись клубком, вмощувалася на колінах у Сесара, щоб послухати якусь нову історію. Зрештою, можливо, Джеймс Гак не загубився назавжди в тумані минулого. Може, тепер він просто грав у шахи.

Коли Хулія прокинулася, Менчу ще спала. Дівчина безшумно вдяглася, поклала на стіл в’язку ключів і вийшла, обережно причинивши двері. Була вже майже десята година ранку, та після вчорашнього дощу в повітрі залишилась якась брудна мряка — суміш туману та нечистот, що, випаровуючись, огортала сірі обриси будівель і надавала примарного вигляду автівкам, які мчали з увімкненими фарами: їхні промені розпадалися на вологому асфальті на безліч дрібок світла, що утворювали довкола Хулії, яка крокувала, засунувши руки в кишені плаща, фантастичну сяйливу ауру.

Бельмонте зустрів її, сидячи у своєму візку, в тій самій вітальні, де на одній зі стін залишався слід від картини _ ван Гюйса. З патефона так само линула мелодія Баха, і Хулія, дістаючи з сумки папери, подумала, що старий, либонь, ставить цю платівку кожного разу, коли очікує на її прихід. Бельмонте висловив жаль з приводу відсутності Муньйоса — математика-шахіста, як мовив він з іронією, що не лишилася непоміченою, а тоді уважно проглянув підготовлену Хулією довідку про картину: всі історичні дані, підсумковий висновок Муньйоса[32] про таємницю Роже Араського, фотографії різних етапів реставрації та видану нещодавно «Клеймором» кольорову брошуру про картину й майбутній аукціон. Він читав повільно, задоволено похитуючи головою. Раз по раз підводив її і кидав на Хулію зачарований погляд, а тоді знову віддавався читанню довідки.

— Чудово, — озвався він нарешті, закриваючи теку, коли скінчив читати. — Ви надзвичайна дівчина.

— Йдеться не лише про мене. Як вам відомо, до цієї роботи долучилося чимало людей… Пако Монтегріфо, Менчу Роч, Муньйос… — вона затнулася. — Ми зверталися також до мистецтвознавців.

— Ви маєте на увазі покійного професора Ортегу?

Хулія здивовано подивилася на старого.

— Я не знала, що вам про це відомо.

Старий похмуро посміхнувся.

— Як бачите, відомо. Після того як він помер, поліція зв’язалася зі мною та моїми племінниками… До мене приходив інспектор, не пам’ятаю, як його звати… Такий товстун із великими вусами.

— Це Фейхоо. Головний інспектор Фейхоо, — вона з прикрістю відвела очі. — Хай йому чорт! Клятий бовдур… Але ви нічого не сказали мені про нього, коли я була тут востаннє.

— Я сподівався, що ви самі розповісте. І вирішив, що коли ви цього не робите, то маєте якусь причину.

У голосі старого вчувалася стриманість, і Хулія зрозуміла, що от-от може втратити спільника.

— Я гадала… Знаєте, мені направду шкода. Я боялася розхвилювати вас через ці історії. Зрештою ви…

— Ви маєте на увазі мій вік та здоров’я? — Бельмонте склав на животі худющі поцятковані плямками руки. — Чи ви боялися, що це може вплинути на долю картини?

Дівчина похитала головою, не знаючи, що відповісти. Потім стенула плечима й посміхнулася, а на її обличчі відбилося щире зніяковіння — вона чудово розуміла, що лише така відповідь може задовольнити старого.

— Що я можу вам сказати? — пробурмотіла вона, упевнившись, що влучила в ціль, коли Бельмонте посміхнувся й собі, погоджуючись на запропонований нею змовницький тон.

— Не турбуйтеся. Життя непросте, а людські стосунки тим паче.

— Запевняю вас, що…

— Ви не повинні мене ні в чому запевняти. Ми говорили про професора Ортегу… Це був нещасний випадок?

— Гадаю, так, — збрехала Хулія. — Принаймні так я зрозуміла.

Старий подивився на свої руки. Було неясно, вірить він їй чи ні.

— Хай там як, але це жахливо… Еге ж? — він кинув на неї проникливий та серйозний погляд, в якому відбивалася

Відгуки про книгу Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: