Українська література » » Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

---
Читаємо онлайн Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Знаєте, в нас усякі сидять. Якраз на Баглая увагу мало хто звертає. Чим ми можемо йому нашкодити? Сидить в одиночці, такий порядок. Чекає, поки його етапують на місце постійного відбування покарання. Карцером його не налякаєш уже, хіба урізноманітниш цим його життя. Про вас турбуюся, бо він хлопчина такий: учора погодився зустрітися з журналістами, а, сьогодні прийде сюди, аби просто плюнути на вас і відмовитися. Він, аби ви знали, своєму слову хазяїн лише тоді, коли сам собі його дає. Наприклад, поставив перед собою мету вбити когось — і ніхто його не відмовить. А пообіцяє комусь… ну, не знаю, що такі типи можуть кому пообіцяти… Не важливо. Для нього забрати слово назад так само просто, як дати.

— Він про себе на попередньому слідстві такого нагородив — на два ділити треба, коли не на три, — підтримав розмову Харламов. — Я вам, здається, розказував цю історію, про розчленований труп, — Олена похитала головою. — Можете, до речі, використати, це в стилі Баглая. Признався він у вбивстві. Каже, жінку зарізав, порубав на шматки, загорнув кожен шматок окремо і в різних місцях Слобожанська заховав. Збирайте, коли не ліньки. А коли нічого не знайшли, коли час даремно витратили, він просто так запитав: «А ви що, громадяни менти, раз мене зловили, то й кожному слову моєму вірити будете?» У цьому весь Баглай.

— Вичерпна характеристика. Дякую за попередження, — Олена нервово поглянула на годинник. — Півгодини вже чекаємо. Може, щось сталося?

— Нічого не могло статися, — Постовий машинально глипнув на свій годинник. — Швидко в нашій системі нічого не робиться, пора б звикнути. Куди Баглаю поспішати, тим більше — конвою? Він сидить, хлопці на службі. Ага! — на стіні біля вхідних дверей загув виклик телефонного апарату. Постовий зняв трубку, коротко розпорядився: «Давай!», — повісив її назад на важіль, повернувся до групи. — Ну, а ви боялися. Привезли вашого клієнта. Кілька кроків назад відступіть.

Всі, навіть слідчий, слухняно відступили на кілька кроків далі від клітки. В залу першим зайшов офіцер, по всьому — старший караулу. За ним увійшли кремезні хлопці в камуфляжі та червоних беретах, стали з обох боків дверей. Офіцер відчинив двері клітки, теж відійшов убік, даючи дорогу засудженому.

Богдан Баглай рухався спокійно, ні на кого не дивився. Одягнений він був у спортивні штани з лампасами, кросівки та футболку. Можливо, через відросле волосся на голові Олені здалося, що він постаршав. Адже зафіксовані на відео слідчі експерименти відбувалися впродовж усього минулого року. Тоді поголена під машинку голова Баглая нагадувала кулю для боулінгу. Тепер Олена бачила чоловіка, що помітно подорослішав. Принаймні на свої двадцять шість із невеличким хвостиком він точно виглядав. Ну і, ясна річ, він схуд, але «шклявим», за висловом Корнієнка, його назвати вже не можна. Саме зміни в статурі підказали Олені перше запитання, бо ще зранку вона не знала, як почати розмову. Конкретної поради не міг дати навіть Роман — він теж ніколи не спілкувався з особливо небезпечними злочинцями, засудженими на довічне ув’язнення. Проте одне правило Олена запам’ятала для себе міцно: в жодному разі не ставити запитань на зразок: «Як ви дійшли до життя такого?» або «Чи важко вбити людину?». З урахуванням особистості Баглая він пошле її якнайдалі, почувши подібне.

Поки вона так розмірковувала, засуджений зайшов у клітку й дочекався, поки офіцер замкне за ним ґратчасті двері, тоді звично повернувся і просунув руки крізь ґрати. Солдат відімкнув наручники, Баглай потер зап’ястя і вмостився на лавці.

— Здрастуйте, Богдане, — Олена свідомо не побажала людині в клітці «доброго дня». — Мене звати Олена. Дякую, що погодилися на розмову.

— Не думаю, що найближчим часом у мене випаде побачення з жінкою. Гріх не скористатися такою нагодою, — Баглай говорив твердим, ледь хриплуватим голосом. — Аби кореспондентом виявився мужик, я б відмовився. Це ваша камера? — Він кивнув гострим гладеньким підборіддям на оператора, що саме налаштовував об’єктив.

— Камера?

— У мене не така. Трошки більша.

— Ти до чого це ведеш, Баглай? — втрутився Постовий. — 3 тобою тут не в кавеен граються. Поговори з людьми нормально.

— А я поки що нормально говорю. У мене справді не така камера. Але я поміщаюся і в свою, і в їхню. Я ж зараз у вас усередині, правда?

На порожні балачки дорогоцінний час витрачати не хотілося. Олена взяла мікрофон, критично подивилася на нього. Причепити петличку до краю його футболки ніхто не дозволить, а з мікрофоном доведеться підходити впритул до клітки, бо сам Баглай, як її попередили, до ґрат наближатися не має права. Мікрофон у кадрі, та ще й на відстані від того, хто говорить, зіпсує всю картинку. До того ж рука може втомитися, цього вона боялася цілком небезпідставно. Почне тремтіти разом із мікрофоном, остаточно зіпсує кадр, відволікаючи на себе увагу глядача. Та інших варіантів просто не було. Вона подивилася на Поторочу, той махнув рукою, даючи знак починати. Роблячи поправку на ситуацію, він пообіцяв, що візьме самого Баглая якомога крупнішим планом, аби в кадр точно не потрапила Олена і лише час від часу з’являвся мікрофон.

— Поїхали, можна, — вголос підтвердив оператор свою цілковиту готовність, а режисер уголос нагадав:

— Прохання до всіх — тихо! Давай, Лєно.

На мить Олена схрестилася поглядом із Баглаєм, прочитала в його очах очікування того самого, першого запитання. Це не вбивця вісьмох людей, сказала вона собі. Це традиційний і звичний для неї гість спокійної, такої домашньої, затишної, білої та пухнастої програми «Кухонний базар». А ставити запитання їм Олена за сезон насобачилася дай Боже. Схрестивши вказівний та середній пальці на лівій руці, вона почала:

Богдане, коли ви востаннє грали в шахи?

9

Він готувався цілий ранок. Лежачи спиною на нарах і вкотре вивчаючи погано побілену стелю, він прокручував у голові можливі варіанти запитань. Він не чекав від журналіста, тим більше — від журналістки, нічого оригінального. Просто відчував стандартний інтерес до своєї

Відгуки про книгу Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: