Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

п'яної, уваги. Перевіривши для чогось, чи міцно зачинені двері, Олена спробувала знайти щось цікаве по телевізору, не знайшла, вимкнула його, одягнула навушники і, перемкнувши плеєр на радіо, якийсь час стрибала з однієї станції на іншу, з головою занурившись у пошук музичної хвилі, яка б задовольнила теперішні її потреби. Скоро відчула втому — ранній підйом давався взнаки. Відклавши плеєр, спробувала востаннє набрати Романа — не вдалося. Вимкнула телефон, роздяглася, залізла під простирадло й досить швидко заснула.

Цієї ночі привиди до неї не приходили.

8

Судова зала дуже нагадувала шкільну для урочистих подій або «червоний» куточок — Олена ще мала щастя знати, що то є, тому уявляла, як виглядають приміщення зі стільцями, столом для президії і трибуною. Якби не досить простора сталева клітка біля стіни при вході — навпроти «президії», Олена б не відрізнила залу суду від іншого приміщення, де проводять загальні збори чи урочисті засідання.

— До СІЗО вас із камерою, взагалі з такою кількістю апаратури, просто не пустять, інструкція, — пояснив напередодні полковник Черниченко після того, як дав телебаченню півгодинне розлоге інтерв’ю. — Все домовлено, я тут переговорив із ким треба. Дозвіл вам виписали. Баглая спеціально привезуть у приміщення суду. Так для всіх буде краще. Між нами кажучи, — він для чогось підморгнув Олені, — начальник СІЗО зітхнув спокійно. Чомусь не хоче свій заклад перед телекамерами світити. Але то його справа, вам же головне зараз — Баглай. Чи не так?

— Для нас, Анатолію Петровичу, в нашій справі неголовного нічого немає. Усе важливе.

— Я там нічого такого не наговорив? Усе нормально?

— Не хвилюйтеся. Зайвого ви не скажете, а що не так — виріжемо, підклеїмо, підмарафетимо, — заспокоїв Корнієнко.

— Як там наш герой? Глод, мається на увазі. Нормально поговорив?

— Кажу ж вам — у нас усі нормально говорять, — як вона й боялася, Максим Глод хоч і видався їй зовні нібито непоганим чоловіком, перед камерою наче переродився, не говорив — рапортував, причому ще скутіше, ніж під час приватної розмови. — Власне, Баглая на закуску лишили.

— Хотів би і я його послухати, та знаєте — наслухався. Нового нічого не почую, він у нас хлопець нахабнуватий. Борзий, можна сказати. Але своєрідний, зі своєю філософією навіть. Знову ж таки — вірші он пише. Значить, Лєно, ми домовилися: як запишете Баглая — чекаємо групу тут, поїдемо повечеряємо. Не кожен день для телебачення знімаємося.

Група «S-каналу» сиділа в Слобожанську з вівторка. Повернувшись із підготовчого відрядження, Олена не витримала — влаштувала Романові маленьку істерику на предмет того, що вона не подолає всього обсягу робіт, не впорається, не стане в новий формат, взагалі — у формат цієї програми. Малиновський вислухав її аргументи на диво спокійно, потім особисто витер сльози з її очей хусточкою і звелів іти до архіву, в кімнату для переглядів. Туди Олені принесли з десяток тригодинних майстер-касет із «Кримінальною Росією» та іншими подібними програмами. Завдання Роман поставив просте: переглянути всі ці касети, кімната в повному її розпорядженні, ніхто не потурбує. Після того сказати йому, чого досить, чого занадто, а чого бракує. З урахуванням передбаченого формату «Кримінальних портретів». Уже після п’ятої години перегляду в Олени боліли очі та бомкало у вухах, але бажаного ефекту Роман досягнув. На трупи та злочинців вона вже дивилася спокійно, без емоцій, навіть не розрізняла бандитів за іменами, прізвищами та прізвиськами. Нарешті, як вона зрозуміла, почалося «саме воно». Вона змогла безсторонньо оцінити побачене й зробити висновки, чого їй хочеться в програмі, а чого слід уникати. Пізно ввечері Малиновський нарешті звільнив її і терпляче вислухав усі міркування. Тоді звелів теорію, яку Олена нарешті неупереджено зрозуміла, оцінила та освоїла, накласти на практику. Тобто на зібраний фактичний матеріал. І вже після цього всього на свіжу голову скласти сценарний план.

— Бачиш, дитино, не так усе страшно, — похвалив він результат роботи. — Фішку січеш, уже добре. Все, можете їхати, оформляйте відрядження. Краще з вівторка, понеділок починається з нарад, та й узагалі дурний день.

І ось тепер, по обіді в четвер, її група чекала в залі Слобожанського обласного апеляційного суду Богдана Баглая, основну, на задум Малиновського, «фішку» пілотної програми.

…Його доставили із запізненням на двадцять хвилин. Спочатку до зали зайшов знайомий уже Олені начальник слідчого ізолятора з прізвищем, що дуже пасувало до його посади, Постовий, привітався з групою, руку Харламова затримав у своїй трошки довше:

— Ти теж, Борисе Марковичу, будеш присутній?

— Хіба це заборонено?

— Та при чому тут… Просто дивлюся, аби зайвих людей не було. Так, хто тут у нас, — Постовий звірився з якимось папірцем, що витяг із кишені кітеля. — Суржа Олена Андріївна, Корнієнко Ігор Васильович, Потолоча…

— Потороча, — оператор завжди в таких випадках приховував роздратування.

— Правильно, це я не так написав. Потороча Сергій Миколайович. Усе правильно. Тридцяти хвилин вам вистачить?

— Думаю, цілком, — на це запитання Олена відповідала Постовому вже вшосте за третю добу.

— Ви з ним обережніше.

— З клітки може вискочити?

— Не в тому плані. Вам же треба, аби він щось говорив, так я розумію? — Постовий, інструктуючи Олену, зняв кашкета, провів по ньому всередині хусткою, знову надів на голову. — Задушливо тут.

— У вас прохолодніше? — поцікавився Корнієнко.

— Провітрювати складніше, — Постовий для чогось обсмикнув кітель.

— Він у нас ображається часто. Слово не так скажете — все, вважайте, ви його вороги. Злопам’ятний, капосний, паскудний, коротше — щось не сподобається, відмовиться від розмови. Ви йому повинні вдячні бути за згоду на цю зустріч. Тримається так, наче весь світ йому троячку винен.

— Ваш… не знаю, як правильно сказати, — на язиці Олени крутилося слово «персонал», — ну, в себе, там, у тюрмі, ви з ним так само тримаєтеся обережно?