Смерть у Бреслау - Марек Краєвський

— Я не витримаю, помста... німецький єзид...

Барон напружився, немов тятива. Вони й далі стояли один навпроти одного в помаранчевому світанку.

— Поводьтеся гідно й вислухайте мене до кінця. Я говорив вам про родинну честь. Її джерелом є столітні історичні традиції наших предків. Усе це перестало б існувати. Разом з моєю смертю настав би кінець роду, висхла б остання, сілезька гілка фон дер Мальтенів. — Він схопив Анвальдта за плечі й повернув його так, що навколо того закружляли шляхетні сифілітичні обличчя. — А так наш рід продовжуватиме існування в особі Герберта фон дер Мальтена.

Він раптово підбіг до стіни й зняв із неї трохи пощербленого меча із золотим руків’ям, інкрустованим перламутром. Тримаючи його у випростаних руках, наблизився до Анвальдта. Якусь мить дивився на Герберта, тамуючи зворушення. По-чоловічому. По-лицарськи.

— Пробач мені, сину, — він схилив голову. — Поглянь на все, що тебе оточує. Ти спадкоємець усього. Прийми наш герб і священний родинний символ — меч нашого предка Болека фон дер Мальтена, рицаря тридцятилітньої війни. Пронизай ним серце вбивці. Помстись за свою сестру.

Анвальдт урочисто прийняв меч. Він стояв на широко розставлених ногах і схилив голову, наче перед посвятою. З його вуст вирвалося тоненьке глузливе хихотіння.

— Любий батьку, мене смішить твій пафос. Фон дер Мальтени завжди так промовляли? Я висловлююся значно простіше: мене звуть Герберт Анвальдт, у мене немає з тобою нічого спільного, плювати я хотів на ваш пантеон, який тобою закінчується. Так, тобою. А я розпочинаю свій власний. Даю йому початок, я, байстрюк польської покоївки й невідомого батька. Що з того? Через сім століть ніхто цього не знатиме, а продажні хроністи напишуть вилизані біографії. Але я мушу жити, щоб розпочати свій власний рід. А моє життя — це одночасно кінець роду фон дер Мальтенів. Воно розквітне на ваших руїнах. Тобі подобається така метафора?

Анвальдт підніс меча й рубонув. Шкіра на голові барона тріснула, оголюючи кістку черепа. Кров залила старанно зачесане волосся. Барон кинувся до сходів із криком «поліція!»

— Це я поліція, — Анвальдт піднімався сходами вслід за батьком. Старий спіткнувся й упав. Йому здавалося, що він лежить на вологому простирадлі в задушливій комірчині служниці. Бежевий килим на сходах вбирав брунатно-червону пасоку. Жалюгідні торочки кальсонів звивалися навколо шкіряних пантофлів.

— Благаю тебе, не вбивай мене... Тебе посадять до в’язниці... а тут матимеш багатство...

— «Я невблаганна й непідкупна» — відказує смерть, — Анвальдт уколов вістрям меча під бароновим ребром. — Знаєш цей трактат? Його було написано тоді, коли дідусь Ґодфрід розтинав своїм Дюрандалем[52] животи арабських дівчат. — Відчув, що вістря натрапило на перешкоду, і зрозумів — воно загрузло в килимі, прохромивши спину барона.

Анвальдт покинув на сходах меч і скулене тіло й обернувся до старого лакея, що занімів від жаху, дивлячись на цей спектакль.

— Дивися, старий, ось рицар Герберт Незламний фон Анвальдт покарав розпусника/поклонника сатани, єзида... Дай мені скорпіонів й одвічне пророцтво здійсниться... їх тут немає? Зачекай-но...

Коли Анвальдт лазив рачки й шукав на підлозі скорпіонів, у холі з’явився Германн Вуттке, шофер барона і, недовго думаючи, схопив важкого срібного свічника. Сходило сонце. Бреславці дивилися на небо й проклинали черговий спекотний день.

Потяг сполучення Бреслау — Оппельн запізнився на дві хвилини. Моккові, звиклому до пунктуальності німецької залізниці, це здавалося гідним суворої кари. (То й не дивно, що в державі, якою керує австрійський фельдфебель, усе виходить з ладу). Потяг повільно в’їжджав на перон. У вікні вагона Мокк угледів чоловіка, який сміявся й невідомо до кого махав рукою. Глянув на Смоложа. Той також помітив веселуна. Кинувся в бік залу очікування з високим ліпним склепінням. Потяг зупинився. Мокк помітив у вікні Кемаля Еркіна, а відразу за ним усміхненого чоловіка, що допомагав літній пані виносити важку валізу. Еркін жваво вистрибнув з вагона й рушив до залу очікування. Веселун жбурнув на перон саквояж ураженої пані й швидко подався за ним.

У залі очікування перебувало лише декілька пасажирів. Турок попрямував до підземного переходу, який провадив до міста. Спуск був перегороджений залізним бар’єром. Він ішов праворуч. За роки, проведені в Німеччині, він уже познайомився із прусським Ordnung-ом[53], тож, побачивши чоловіка, який ішов назустріч, так само праворуч від бар’єра, інстинктивно сягнув до кишені, де тримав револьвер. За мить висмикнув її. Чоловік наближався до Еркіна, вихиляючись тілом, — аби не збочити із прямої. Паралельно до п’яниці, уже ліворуч, ішли четверо есесівців і якийсь згорблений чиновник у капелюсі. Пияк підійшов до Еркіна й перегородив йому дорогу. Похитуючись на всі боки, він силкувався запхати до рота пом’яту цигарку. Турок, подумки сміючись зі своїх підозр, сказав, що не має сірників, і хотів було оминути п’яницю, та зненацька відчув удар у живіт, такий сильний, що аж зігнувся. Краєм ока помітив, як через бар’єр перестрибують есесівці. Він не встигнув спертися на стіну, як вони вже зайшли ззаду. Із залу очікування наближалася пані, що тягла важку валізу й без угаву нарікала. Її грубо відіпхнув кремезний чоловік у плащі й капелюсі. У руці він тримав револьвер. Еркін