Смерть у Бреслау - Марек Краєвський

столітті дві останні занепали. Сілезька гілка виявилася не надто плідною. У цьому славетному юнкерському роді найчастіше народжувалися хлопчики-одинаки, а помста, нагадую, могла здійснитися лише тоді, якби вона стосувалася брата й сестри. Протягом усієї історії цього роду хлопчики й дівчатка народжувалися лише п’ять разів. У двох випадках одна дитина померла ще немовлям, у двох інших — хлопчики загинули за нез’ясованих обставин. В останньому — тітка Олів’є фон дер Мальтена, сестра його батька Рупперта, провела життя в монастирі із суворим, майже схимницьким статутом, що надзвичайно ускладнювало здійснення помсти.

Ваше Превосходительство, я написав, що знаю, чому помста не здійснилася. На жаль, мені невідомо, чому святий старець зазнав осяяння й урочисто оголосив, що час помсти надійшов. У єдиного живого нащадка Ґодфріда фон дер Мальтена, Олів’є, на момент пророцтва пустельника не було інших дітей, крім нещасної Марієтти. Тож її жахлива смерть — трагічна помилка, божевілля старого шамана, спричинене, можливо, поширеним там гашишем.

Закінчую мого задовгого листа й перепрошую, що не перевірив Маассового перекладу двох останніх пророцтв Фрідлендера. Це було неможливо через брак часу, якого я чимало витратив на дослідження прокляття єзидів, і через складні родинні справи, які несподівано прискорили мій від’їзд. З повагою, доктор Лео Гартнер».

Мокк і Анвальдт перезирнулися. Вони знали, що пророцтва святого старця-пустельника — не наркотична маячня божевільного шамана. Вийшли із собору й, не кажучи слова, сіли до «Адлера», припаркованого в тіні величезного каштана, яких росло чимало на Кафедральній площі.

— Не переймайся, сину. — Мокк співчутливо глянув на Анвальдта. Він не обмовився. Слово «син» вимовив свідомо. Пригадав собі барона, який, спершись на вікно потяга, вигукував: «Він мій син!» — Зараз я відвезу тебе до себе додому. У твоєму помешканні може бути небезпечно. Я відішлю туди Смоложа по речі. Ти сиди в мене, добре виспись, не підходь до телефону й нікому не відчиняй. Увечері візьму тебе кудись, де ти забудеш про свого татуся й усіляку кусючу нечисть.

XV
Бреслау, середа 18 липня 1934 року. Восьма година вечора

Вечірки по середах у салоні мадам ле Ґеф були організовані в античному стилі. Увечері голий, пофарбований у колір червоного дерева невільник, ударяв у великий гонг, піднімалася завіса й перед очима глядачів поставала декорація: фронтон римського храму, а на його тлі — голі тіла, що танцювали серед пелюсток троянд, які сипалися зі стелі. Ці вакханалії, під час яких танцюристи й танцюристки лише імітували секс, тривали десь із двадцять хвилин, потім була така ж перерва. У цей час дехто з гостей зникав у непомітних кімнатах, решта ж пила і їла. Після перерви невільник знову вдаряв у гонг і на сцені з’являлося кілька «римлян» та «римлянок», одягнених у просторі туніки, які вони, зрештою, швидко із себе скидали. Сипалися трояндові пелюстки, у залі ставало гаряче, цього разу вакханалія була справжньою. Через півгодини такої розваги втомлені актори й актриси спускалися зі сцени, зала порожніла, зате кімнати були заповнені вщерть.

Того вечора Райнер фон Гарденбурґ, Ебергард Мокк та Герберт Анвальдт сиділи на галерейці й згори спостерігали вступну імітацію вакхічної оргії. Уже на початку вистави Анвальдт виглядав помітно збудженим. Помітивши це, Мокк підвівся й пішов до кабінету мадам. Він сердечно привітався з нею й висловив своє прохання. Мадам погодилася без вагань і підняла телефонну слухавку. Мокк повернувся на місце. Анвальдт нахилився до нього й прошепотів:

— У кого тут беруть ключі від кімнат?

— Зачекай хвилинку. Куди ти так поспішаєш?

— Та гляньте ж, найкращих уже розбирають.

— Тут усі гарні. О, дивися, наприклад ті, що йдуть до нас.

До їхнього столика підійшли двійко дівчат, зодягнених у гімназійні форми. Обоє поліцейських чудово їх знали, але дівчата вдавали, що бачать їх уперше. Обидві захоплено дивилися на Анвальдта. Раптом та, що була схожою на Ерну, торкнулася його долонею й усміхнулась. Він підвівся, обняв її за худенькі плечі, обернувся до Мокка й промовив «дякую». Трійця пішла до кімнати, посеред якої стояв круглий стіл з вигадливо інкрустованою шахівницею. Фон Гардербург з усмішкою глянув на Мокка. У салоні мадам ле Ґеф він розслаблявся, ставав менш педантичним і не надто зважав на титули.

— А ви знали, як справити приємність цьому хлопцеві. Хто він?

— Мій близький родич з Берліна. Теж поліцейський.

— Що ж, маємо можливість дізнатися, що думають берлінці про найкращий бреславськнй клуб. Підбреславський, власне кажучи.

— Що там берлінці! Вони й так завжди глузуватимуть з нас. Але мій родич — ні. Він занадто гарно вихований. Знаєте, їм треба якось лікувати свої комплекси. Особливо тим, хто походить із Бреслау. Ви ж знаєте прислів’я: «Справжній берлінець повинен походити із Бреслау».

— Атож, візьміть, приміром, Крауза, — фон Гарденбурґ поправив монокль. — У Берліні він прожив два роки, а після падіння Гайнеса, Брюкнера й Пйонтека фон Войрш перевів його до Бреслау на посаду шефа Гестапо. Крауз сприйняв це підвищення як копняка під зад. Щоб приховати розчарування, він почав дерти кирпу, цей наш злісний і тупий служака. І ось берлінець із дворічним стажем щокроку критикує сілезьку провінційність. Я перевірив — знаєте, звідки він? З нижньосілезьких Зомбковиць.

Чоловіки голосно засміялися й цокнулись келихами з вином. Акторки на сцені вклонялися, щедро обдаровуючи глядачів виглядом своїх принад. Мокк витяг турецькі сигари й почастував ними фон Гарденбурга. Він знав, що шеф Абверу не любить поспіху й із власної охоти, у відповідний момент, розповість всю інформацію про Еркіна, яку йому вдалося здобути. Мокк сподівався дізнатися більше, ніж було в експертизі й