Характерник - Дмитро Чорнота

Паливода був вкрай втомлений, але не час зараз відпочивати. Потрібно відійти якнайдалі від місця втечі. Хто знає, може до московитів ще хтось мав приїхати чи наздогнати і їх одразу відправили доганяти втікачів. Всяке може бути. В таких справах краще не легковажити й припускати найрізноманітніші обставини.

Отож, козаки вирішили до ранку, поки темно, йти вперед, а як зійде сонце, стати десь на перепочинок. Та й не тільки перепочинок потрібен був подорожнім. Обоє мали рани, які варто оглянути та обробити. Особливо рану Паливоди. Палець досі був просто замотаний шматою.

- Як же це так вийшло? - хитав головою Лесь поглядаючи на скривавлену руку наставника.

- Ото ж так воно й виходить. Ніколи не потрібно легковажити й недооцінювати супротивника. Навіть якщо всі попередні суперники були слабші й ти їх долав без особливих зусиль, пам’ятай, що рано чи пізно знайдеться той, хто вправніший за тебе. Їх не потрібно боятися. Просто потрібно завжди бути готовим до зустрічі з таким суперником. Причому, він може бути не сильнішим, не вправнішим чи швидшим. Просто можуть скластися такі обставини, за яких у противника буде перевага. Різні можуть бути ситуації. Але ти за будь-яких умов маєш бути готовим.

Паливода трохи помовчав аби джура усвідомив сказане, а потім продовжив:

- І ще запам’ятай. Кожна небезпечна ситуація є унікальною. Не потрібно поводитись по якійсь певній відпрацьованій схемі. Завжди оцінюй ситуацію тверезо і повністю. Не розраховуй на те, що як минулого разу спрацювало, так і нині спрацює. Пам’ятай, що життя віддати якщо й потрібно колись, то за щось справді важливе та значуще. Тому не ризикуй невідомо навіщо, - Северин підняв поранену руку, - бо буде тобі те, що оце мені. Якщо навпроти тебе зарізяка з шаблею, а в тебе за поясом самопал або мушкет в руках, то не думай, бери й стріляй.

Лесь слухав мовчки. Мовчав він не тому, що йому було не цікаво або він думав про щось своє. Слухав він дуже уважно і намагався запам’ятати все, що говориться. Зараз він бачив, що всі поради та настанови, які дає йому наставник, не якісь теоретичні знання, а гіркий власний досвід. А такі поради дорого вартують.

Обрій почав світлішати. Навколо все почало потроху з чорного перетворюватися на сіре. Пора шукати місце для постою. Саме на світанку, коли обрій стає світлішим, добре видно подорожніх на горизонті. Тож, пора ховатися.

Довго шукати підходяще місце не довелося. Збочивши не дуже далеко зі шляху, козаки натрапили на кручу. В одному місці крутого урвища було щось на кшталт печери. Для подорожніх це було ідеальне місце для перепочинку. Тут їх неможливо побачити з дороги в той час як самі козаки можуть добре чути все, що на ній відбувається, а в разі необхідності й непомітно спостерігати. Якщо ж виникне небезпека, то можна швидко зникнути непоміченими в глибокому яру. Єдиним недоліком було те, що вода на дні яру і довелося трохи попріти аби наносити її вдосталь. Коней до самої води підвести було не можливо, тому попити довелося носити і їм. Роль водоноса більшою мірою дісталася Лесеві. Через поранення Северин міг нести воду лише в одній руці. Тому зрештою Лесь сказав, що сам наносить, а Паливода нехай займеться обробленням рани.

Северин з тим не барився бо вже відчував легке неприємне пощипування в рані. Це значило, що та починає гноїтися. Він розмочив пов’язку, що встигла присохнути і зняв її. Нічого страшного там не було. Та й не могло бути, бо пройшло ще мало часу для якихось серйозних наслідків. Та картина все одно була неприємна. Козак промив рану водою, терплячи сильний біль почистив її від поверхневих скупчень гною, промив ще раз, змазав маззю власного виробництва та перев’язав сухою чистою тканиною. Паливода не мав глибоких медичних знань, але мав досвід та все ж таки дещо знав. До таких ран, як оце у нього, не варто ставитись легковажно бо можна втратити не тільки частину пальця, а й частину руки. Або й померти.

Поки характерник порався зі своєю рукою, Лесь встиг напоїти коней та навіть трошки польопати їх прохолодною водою, але вони ніяк на те не відреагували. Хлопець навіть трохи обурився. Не так легко йому було приволокти ту воду аби освіжити коників.

- Ну що ж, - промовив Паливода, коли обоє вже спокійно всілися у печері й ласували тим, що поцупили з табору ворога при втечі, - можемо йти додому. До вечора відпочинемо, потім, якщо не буде ніякого шуму, підемо на захід.

- Хочеться вже на Січ, - відповідав Лесь. – Хоча вона ще не є моїм домом, але все одно я сприймаю її як кінець шляху. Але чи можемо ми залишити тут все як є?

- Що ти маєш на увазі?

- Місцевого отамана Колокольникова разом з його московськими зверхниками.

- Маєш пропозиції? – хитро подивився Паливода на джуру.

- Ну, ми ж не втекли по тихій воді від Степана Кобили. Залишились і покарали зрадника. Він продавав наших земляків татарам. Цей продає московитам. Не бачу різниці.

- Твоя правда, - паливода відкинувся на своєму місці, притулився спиною до стінки печери й закурив люльку.

- Отже, потрібно повернутися до станиці й покарати запроданця.

- Тільки потрібно добре подумати як це зробити, щоб знову не попастися.

- Ну, минулого разу ми попалися тільки тому, що не знали що нас чекає, - діловито заговорив Лесь. – Самі прийшли до падл юки. А тепер ми будемо підготовлені набагато краще, знаємо ситуацію зсередини.