Третя карта - Юліан Семенов
Вночі тридцятого, зрозумівши, що він не встигне зібрати свою бібліотеку і не зможе відправити її в тил, Бой ходив уздовж стелажів, діставав книжки, гладив їх, мов кошенят, розгортав сторінки релігійним, легким, шанобливим порухом, торкався лагідним поглядом рядків, убирав їх у себе, знаходячи заспокоєння у високій мудрості знань та почуттів.
— Бідні мої друзі, — шепотів він, — любі мої, я не залишу вас.
Очі його наштовхнулись на рядок: «Батьки полишають дітям не розум свій, а пристрасті». Бой усміхнувся, подумавши, що друзі, на відміну од батьків, оддають іншим свої думки, а думки вищі за пристрасті: оддати думки може лише той, хто своє я вважає надбанням світу і думає не про себе — про всіх.
Він став брати книжки, уголос шепотіти сторінки, називати номер рядка і читати фрази: колись він так гадав собі на біблії. Він пам'ятав п'ять таких гадань, у найважчі дні його життя: «Як місто зруйноване без стін, так людина, що не володіє духом своїм»; «Не відповідай нерозумному з дурного розуму його, щоб він не став мудрим в очах твоїх»; «Краще одверте викриття, ніж прихована любов»; «І немає влади… над днем смерті, і немає порятунку в цій боротьбі, і не спасе нечестя нечестивого»; «І повернувся я і бачив під сонцем, що неспритним дістається успішний біг, нехоробрим — перемога, немудрим — хліб, і нерозумним — багатство, і неудатним — прихильність, але час і випадок для всіх них. Бо людина не знає свого часу»; «Як риби попадаються у згубну сіть і як птахи заплутуються у сильцях, так сини людські ловляться у тяжкий час, коли він несподівано надходить на них».
Бой заходився знімати книжку за книжкою, і, заплющивши очі, шепотів номер сторінки, рядок, і розгортав, і рядки були дивні, безладні, але в тій дивній безладності він відчував ту тривогу, яку відчували його друзі; вони неначе благали його: «Тікай, врятуйся, ми не ремствуємо. Ми знали цілі віки безумств і крові — ми пережили це. Ми пережили це через те, що люди, які створили нас, дивилися поверх бар'єрів часу, вони думали про кінцеву правду, а не про хвилину несправедливості. Іди і ти повернешся; зоставшись — загинеш».
Бой ходив уздовж стелажів, на яких стояли його давні друзі, та й хитав головою, немовби відповідаючи їм: «Я знаю, ваші слова щирі, але коли я піду, у ваші серця прийде розчарування: часто ми говоримо тільки для того, щоб почути заперечення, ми чекаємо незгоди, а погодитися завжди легше. Коли поранений боєць просить друга іти, щоб той міг урятуватися, він щирий у своєму проханні, проте який він буває вдячний, коли друг не йде і залишається з ним, зустрічаючи загибель разом. Помирати страшно самому, на людях і смерть красна, на людях легше віддати себе, бо ти віриш, що це запам'ятають інші і пам'ять про тебе залишиться, отже, залишишся й ти, смертю смерть перемігши».
Бой-Желенський часто думав, який умовний був той світ, що в ньому він почав своє життя. З багатьма людьми зводила його доля; переклади західноєвропейської класики прославили його; дослідження про Міцкевича та Пушкіна викликали запеклі суперечки у Польщі: одні вважали ці праці новим словом у літературній критиці, інші не залишали каменя на камені, звинувачуючи письменника у зраді «національним інтересам», його антиклерикальна публіцистика була як бомба, а відомі слона: «патріотизм — останнє пристановище негідників», повторені Бой-Желенським у розпалі терору пілсудчиків, коли палали хати українських селян у Галичині, зробили його ім'я символом мужності й чесності для комуністів, а для чорносотенців — символом «мерзенної зради». Умовність і дивовижність того світу, що обступив Бой-Желенського душним натовпом видавців, цензорів, кредиторів, опонентів, редакторів, боржників, журналістів, сановно-шляхетних «цінителів», критиків, агентів поліції, поклонниць, заздрісників, здавалися йому чимдалі зловіснішими і безутішнішими. Він, коли тільки розпочинав, думав залишитися назавжди вільним у своїх поглядах, симпатіях, у манерах. Але ні, що більше він ставав відомий, то менше залишалося йому свободи, то більше він робився рабом уявлень, які створювалися про нього в людей. Величезна міра відповідальності, яка звичайно відрізняє справжнього письменника, уразливість, бажання зробити добро усім, кому тільки можна, спонукали його до того, щоб не тільки бути тим, ким він був, але й здаватися таким, бо люди не вміють розпізнавати істину поза її хрестоматійним проявом, зручним і зрозумілим кожному. Мораль, створена людьми аморальними, мораль банкіра, воєводи, ксьондза вимагала од високоморального Бой-Желенського дотримуватися умовності, дозволяючи йому, таким чином, внутрішньо залишатися моральним. Для нього це було брудно і не потрібно, він не шукав собі поблажливості, а судив кожний свій вчинок судом честі. А проте умовність світу капіталу, в якому він жив, не дозволяла йому назвати негідника негідником, бо сто інших людей не знали, що негідник і насправді є негідник. У їхніх очах, якщо негідника Бой назвав негідником, він негайно ставав «зарозумілим метром». Він не міг розірвати угоди із старим видавцем, котрий багато років обкрадав його, бо всі розцінили б це як «горлохватство й жадібність». Він не міг розлучитися з жінкою, яку перестав любити, тільки через те, що люди, читачі, могли визнати його за перелюбця, а як же вірити перелюбцеві? Коли б він був хірургом, фінансистом, актором — йому простили б, багато чого простили б, але він був озброєний Словом, яке завжди є Закон, бо з нього все починається і все ним закінчується.
Поступово Бой далі й далі відходив од зустрічей, прес-конференцій, урочистих трапез, щедро оплачуваних банківськими меценатами, велемовних дискусій, офіційних сніданків, — він шукав себе і знаходив себе, почуваючи вільним, в оточенні мовчазних друзів-книжок. Він давав їм друге життя, перекладаючи, він знайомив далеких, померлих письменників з мільйонами нових товаришів, вірних і вдячних, — він оддавав їх до рук читачів, а сам залишався в тіні, а згодом знову знайшов сам себе і відчув колишню, втрачену було свободу.
Якийсь час він був на грані внутрішнього краху: люди, котрі здавалися друзями, гостювали у нього, раділи його радощами, горювали його печалями, але вони йшли собі додому, коли пора було йти; адже вважають, що вихованій людині не можна засиджуватися допізна, а він просив їх затриматися; вони ж гадали, що він просить їх затриматися тільки з чемності, а хто й розумів, що
