Третя карта - Юліан Семенов

Маларчук зробив неможливе: він урятував життя дитині, і залишилася остання дрібничка — зшити рану так, як це міг зробити тільки він.

Маларчук почав стягувати — упевненим, здавалося б, рухом дужої руки — краї рани, і в цей час до операційної удерлися бандерівці з «Нахтігаля».

— Геть звідси! — хрипким голосом закричав Маларчук. — Хто пустив?!

Бандерівці схопили його за шию — своїм улюбленим, натренованим бандитським прийомом, кинули на червоно-білу кахляну підлогу і, штурхаючи ногами, потягли до виходу.

Маларчук, приловчившись, звівся на ноги, вдарив гострими кісточками довгих пальців когось по червоному, п'яному обличчю, що аж здригалося від сміху, хотів був ударити ще одного, але його стукнули автоматом по потилиці, і він, упавши, знепритомнів…

… У списку Миколи Лебедя хірург Тарас Маларчук, депутат обласної Ради депутатів трудящих, був під номером 516. А що Маларчук був українець, то його мали скарати на смерть після засідання трійки ОУН, яка була створена для того, щоб чинити суд над українськими комуністами і комсомольцями.

— У нас буде все за законом, — говорив Лебідь, — ми писатимемо вироки на крейдяному папері, а протоколи допитів друкуватимемо на машинці — для науки нащадкам…

… Маларчука завели до темної кімнати — вікна заслонені важкими портьєрами, коштовні, м'які меблі, у каміні палахкотить вогонь, дарма що й так жарко — дихати нічим.

Троє чоловіків сиділи за великим письмовим столом, і Маларчукові здалося, що в цьому кабінеті зовсім недавно все було розгромлено, а потім швидко, за кілька годин дано лад, але лад новий: портрети Гітлера і Бандери на стінах, бронзовий, коштовний, на легенькому, сімнадцятого століття, столику важкий годинник, що його колишній хазяїн ніколи там не поставив би; надто маленьке, жіноче чорнильне приладдя на величезному письмовому столі — усе це здавалося випадковим тут і свідчило про несмак тих, хто давав лад після хаосу.

— Ну що, Маларчук? — мовив той, що сидів у кріслі за столом. — Догрався?

— Хто ви такі?

— Ти мені ще порозпитуй, порозпитуй, — сказав миршавенький, що примостився ліворуч од того, який був у центрі, — ти відповідай, собача мордо, тут ми запитуватимемо: голова і його колегія.

— Поясни нам, Маларчук, як ти, українець, талановитий лікар, міг зрадити Україну більшовикам? — вів далі голова.

— А як ваші сволоцюги могли вбити хлопчика на операційному столі? Українського хлопчика…

Миршавенький бандерівець схопився із стільця, підскочив до Маларчука, замахнувся, але вдарити не встиг — полетів на підлогу: реакція у хірурга була блискавична.

Миршавенький заскріб нігтями кобуру, матюкнувся, але голова спинив його.

— Тарасе, — мовив він особливим, проникливим голосом, — ти подобаєшся мені, Тарасе. Я хочу врятувати тебе. Я звертаюся до тебе, як до обдуреного. Скинь полуду з очей. Згадай, скільки українських інтелігентів, таких самих, як ти, російський цар кинув до в'язниці й на заслання?

— А ти згадай, скільки російських інтелігентів цар згноїв на каторзі, — одказав Маларчук. — Полічити? Чи не треба?

— Ти ж говориш зі мною українською мовою, Тарасе. А нашу мову російський цар заборонив у школі вивчати, нас хотіли залишити німими, Тарасе…

— А Побєдоносцев, який забороняв росіянам вивчати російську, наказуючи зубрити церковнослов'янську? — Маларчук посміхнувся. — Ти зі мною в теорії не грайся — програєш.

— Не програю, — переконливо сказав голова і, обійшовши стіл, запропонував Тарасові німецьку сигарету. Забачивши посмішку хірурга, пояснив — Скоро свої випускатимемо, не думай… Скажи мені, Тарасе: як ти міг служити москалям, коли вони стільки років паскудили нашу землю, топтали її, як завойовники?

— Не Москва прийшла до нас, а ми прийшли до Москви по допомогу, Хмельницький просив у Москви захисту, коли і Швеція, і Крим, і Туреччина відмовилися допомогти нам у боротьбі проти Польщі. Це ж хрестоматія, голово… Ти давниною не грай, — кажу ж бо, програєш: ти Дорошенка згадай, який оддав Україну турецькому султанові, ти Виговського згадай, який оддав Україну Польщі, ти Мазепи не забудь, який оддав нас Карлові шведському, ти Петлюри не забувай, який передав нас усіх гамузом Піл-судському… Ти Москви не чіпай, голово, без неї сутужно було б Україні, ох як сутужно… Отож кінчай спектакль, голово, починай уже краще свої методи, я про них наслухався…

— Чекісти інструктували?

— Це байдуже хто… Наші принаймні.

— Гаразд. Ось тобі перо й папір, пиши текст і йди собі додому, на тобі он лиця немає, одіспатися треба…

— Який же текст мені писати?

— А ось який: «Обдурений більшовиками, московськими бандюгами, які приневолили мене стати членом їхньої злочинної партії, я заявляю, що нині, коли Україна стала вільною, оддам усі свої сили та знання на благо моєї держави». Число і підпис.

— Не число, а дата, — поправив його Маларчук. — Голово, ти мови нашої не знаєш… А написати я тобі можу ось що: «Був, є і помру комуністом. Хай живе Українська Радянська Республіка. Дата: 30 червня, підпис — хірург Маларчук, український більшовик».

Тараса Маларчука втопили у ванні, тут же, у квартирі, де улаштувалася бандерівська трійка. Його дружину Наталку спершу зґвалтували на очах у дітей, а потім закололи багнетами. Доньку, п'ятирічну Марію, викинули з вікна, і вона, підстрибнувши, ніби м'яч, залишилася на асфальті крихітною грудочкою з лляним волоссям, а сина, трирічного Михайла, застрелили з дамського браунінга, випробовуючи силу цього малесенького пістолетика, купленого випадково на краківському товчку…

«ЩО ЛЮДИНІ ТРЕБА?»

… Трушницький оглянув свій хор — музикантів везли в обозі, слідом за кухнями: сіро-зелені мундири запорошилися і здавалися повитягуваними із старого мотлоху. Від того чепурного лиску, що був уночі двадцять першого червня, не залишилося й сліду.

Людські обличчя також видавалися запорошеними, дарма що всім дали кімнати для постою, де можна було умитися й відпочити. Мабуть, позначилося хвилювання цих днів: хвилювання або красить людину, якщо це хвилювання неприховане, радісне, своє; або робить старим, позначаючи тривогою та відповідальністю, особливо коли все розвивається стрімко, стихійно і неясно, куди п о-верне.

Трушницький дивився на своїх музикантів стомленими очима, в яких поволі закипали сльози. Усі вони, та й сам він мріяли прийти сюди, на батьківщину, вулицями, усипаними квітами, у криках радості, у тому галасі загальних веселощів і звільненості, що в ньому завжди лине музика, велична музика Вагнера чи Глінки, але тут, на Україні, на їхній Україні, музики не було; зустрічала їх безлюдна тиша вдень, постріли українських патріотів, які пішли у підпілля в перші ж години окупації, вночі.

А Глінку і зовсім тепер було заборонено — росіянин.

Усі його хористи і сам він мріяли, як вийдуть вони з своїми піснями на вулиці,