Третя карта - Юліан Семенов

— Без нашого дозволу ніяких привселюдних збіговиськ не влаштовувати. До нас дійшли чутки, що ви збираєтесь дати сьогодні відкритий концерт, — це неприпустимо. Усі ваші ноти я візьму з собою: тексти пісень мають пройти воєнну цензуру.

Трушницький тоді подумав, що найстрашніше — це коли маленькі гітлери доводять людину до такого стану, коли вона змушена виправдувати для самої себе ідіотизм того, що відбувається. А що навіть невільній (як за умов нацистського панування) людині доволі важко брехати собі, то вона мусить вигадати таку логіку, яка була б переконливою і доказовою, а це важко, дуже важко, бо «друге я» не прощає «я першому» слабкого місця у доказах, тож і стає людина неначе зміюка — вертка, хитра, мудра і — аж у глибині душі — глибоко, безповоротно нечесна, котра розуміє оцю свою нечесність, а тому й пропаща. Надто ж це страшно для митця, думав Трушницький, бо він творить, а творення, яке базується на хисткому фундаменті споконвічної брехні, завжди втрачає через неповноцінність, вагання й отой зловісний брак думок, що прирікає людину на постійне відчуття власної пересічності — непотрібності, інакше кажучи…

— Ну що? — запитав Трушницький колег. — Почнемо репетицію?

Хористи легіону зібралися на площі Ринку в будинку «Просвіти», у тісному й запиленому залі з погано вимитими вікнами, що деренчали од брязкоту танкових переїздів.

Хтось сказав:

— Та воно вже й ніколи. За годину будуть збори.

— Слова «Хорста Весселя» всі пам'ятають?

— Пам'ятаємо, — одповіли хористи утомлено.

— Починаємо з «Хорста Весселя», дуже піднесено, з силою, — неголосно мовив Трушницький, — а затим наш гімн… Так, так, — ніби угадавши заперечення хористів, ще тихіше додав Трушницький — Усе розумію, друзі. Але така вказівка керівництва: спершу німецьку пісню, спершу німецьку.

— Тут платівки взяли серед трофеїв, є академічна капела з Києва… Може, послухаємо? — запропонував хтось.

— А грамофон? — спитав Трушницький. — Та й потім — репертуар який?

— Класика, — відповів ведучий бас. Українська класика. А патефон роздобув Пилипенко.

Хористи зібралися у тісне коло, накрутили патефон і поставили платівку. Коли обов'язкове гадюче шипіння скінчилось і залунав спокійний бас Паторжинського, усі знітилися, немов поменшали на зріст.

Музика скінчилась, усі довго мовчали, а потім Трушницький жалібно одкашлявся і сказав:

— Нумо лишень як співанку «Аве Марію»…

Він застидався свого слова «як», але зрозумів, що воно породжене розгубленістю і гострим відчуттям своєї самотньої непотрібності, і, щоб хоч якось заглушити це безнадійне своє почуття, зробив помах рукою, запрошуючи до праці…

Та й полилися солодкі звуки вічної музики.

«Це пам'ять по дітях пана Ладислава та старій, — вжахнувся нараз Трушницький, — через те й тягне мене до неї, ночами її чую. Адже я винен у всьому, один я, — признався нарешті він собі, зроджуючи рукою злитий хор голосів, що підносили любов святої діви, — тільки я і ніхто інший. Господи, прости мене, адже я не мав лихого наміру, адже я виконав тільки прохання…»

Тонкий слух Трушницького різко вдарило — хтось грюкнув дверима і, грубо тупаючи чобітьми, пішов по залу. Трушницький обернувся: до нього посміхався Лебідь — розчервонілий, молодий, в ошатному мундирі.

— Послухайте, Трушницький, — не звертаючи уваги на велику музику, промовив він, і ніхто його не почув би — тільки музикант може відрізнити серед сотні інструментів у оркестрі неправильний фа дієз від фа бемоля, а вже різкий, високий голос, такий противний духові й змісту цієї музики, — і поготів. — Послухайте, — повторив Лебідь, — перервіть репетицію, треба з'їздити до театру. Ми призначили вас на головного режисера. Чи на головного диригента — що у вас вважають за важливіше?

Хористи — врозбрід, набігаючи одне на одного завмираючими тактами, — замовкли.

— Завтра потрібно дати спектакль, — вів далі Лебідь. — Наш. Національний. Їдьмо. Нехай тут замість вас хто-не-будь помахає. — І він засміявся.

… Чи багато треба хормейстерові? Щойно він карався, і плакав, і ненавидів Лебедя, — кожний норовить свою провину перекласти на іншого, на того, хто більший, а от прийшов він, отой Лебідь, та й сказав про театр і про те, що його, Трушницького, призначено на головного режисера, і вже обличчя «ідеологове» не здається таким червоним, ситим, самовдоволеним, і вже бачить хормейстер молоді зморщечки під очима, і припускає він думку, що зморщечки оті породжені стражданням, таким самим глибоким, яким здається Трушницькому його власне страждання, і не розуміє він, що різниця між поняттям «страждання» і «незручність» недоступна Лебедеві, тож по-справжньому звинувачувати його в цьому не можна: кожному уготовано й одпущено тільки те, що одпущено й уготовано, — а що Лебедеві, окрім бандитства й люті, уготовано?

… У театрі було похмуро, тихо, урочисто: Трушницький доторкнувся пальцями до важкого оксамиту крісла, і несподівано дика, забута, хлопчача, гордовита радість вибухнула в ньому, і він почув ревище глядачів, побачив себе — у фраку, за диригентським пультом, із змокрілим чолом, у низькому поклоні, і відчув він очі музикантів, їхні швидкі пальці, що легко тримали смички, якими вони розмірено ударяли по струнах, — оркестр тільки так виражає своє захоплення й глибоку повагу до диригента.

Трушницький схлипнув, ухопив гарячу Лебедєву руку своїми холодними, довгими та швидкими пальцями, стиснув її і тихо прошепотів:

— Дякую вам, любий! За все низенько вам дякую!

Та коли він промовив це, перед очима знову постало обличчя пана Ладислава, який жалібно поривався до дітей. Трушницький весь напружився, відігнав од себе видіння і сказав собі, що це од диявола. Адже тільки він, тільки диявол, частину виставляє попереду цілого. Ця думка народилася в ньому раптово, і він так само раптово вигадав струнку логічну формулу, за якою все гарно й розумно вибудовувалося: страждання одного угодне богові в ім'я щастя тисяч. Страждання пана Ладислава, який дав йому, Трушницькому, притулок і напував у кухні самогоном, залишав од своєї скромної вечері буряк та шматок хліба, було за логікою людини, котра дістала у володіння театр, той театр, що однині належатиме його мистецтву, угодне Всевишньому. Тож Трушницький тут ні при чому, — він тільки виразник волі, людина, що прийшла іззовні.

… А як же із сльозинкою скривдженого дитинчати, за яку можна і треба віддати весь світ?

Член Спілки радянських письменників Тадеуш Бой-Желенський, у списках бандерівців 777-й, не встиг виїхати зі Львова, тому що його величезна бібліотека, яку він збирав більш як двадцять років, працюючи над перекладами Стендаля, Бальзака, Доде, Меріме, Діккенса, Теккерея, була ще не до кінця спакована: ніхто не міг передбачити, що німці увірвуться до Львова через тиждень після початку війни.